Стенограма пленарного засідання

10 квітня 1997

 ЗАСIДАННЯ П'ЯТДЕСЯТ ТРЕТЄ

 

С е с і й н и й  з а л  В е р х о в н о ї  Р а д и

 

У к р а ї н и. 10  к в і т н я  1997  р о к у.

 

12 г о д и н а 30 х в и л и н.

 

(П і с л я п е р е р в и).

 

Веде засідання перший заступник Голови Верховної Ради України ТКАЧЕНКО О.М.

 

     ГОЛОВУЮЧИЙ. Продовжуємо роботу.

 

     Слово для  виступу надається Михайлу Антоновичу Павловському, голові комісії. За ним виступатиме головний редактор газети "Голос України".

 

     ПАВЛОВСЬКИЙ М.А.,  голова  Комісії  Верховної  Ради України з питань ядерної політики та ядерної безпеки  (Центральний  виборчий округ,  Хмельницька  область).  Шановний  Олександре Миколайовичу! Шановні народні депутати!  Шановні гості Верховної  Ради!  Шановні виборці!  Прослухавши  виступи  попередніх моїх колег,  я хотів би підняти   деякі   глобальні,   стратегічні    питання    взаємодії громадянського суспільства, держави і засобів масової інформації.

 

     Я хотів би розгорнути вислів Iгоря Федоровича Лубченка,  який сьогодні прозвучав,  і сказати,  що народу України вже  доводиться багато  платити  не  тільки  за свободу,  але й за свідомість,  за розуміння, за патріотизм. I я оці тези хочу розгорнути.

 

     Для того щоб розуміли всі,  у тому числі  наші  радіослухачі, вибачте,  я  скажу декілька й тривіальних фраз.  Передовсім я хочу підкреслити,  що поняття "громадянське суспільство" розвивається і формується   разом   із  розвитком  держави.  Причому  цей  процес розвивається  динамічно,  і  ще  в  жодній  країні  світу  він  не завершився. А в Україні ми творимо нову державу, нове суспільство. Тому процес цієї взаємодії для нас є дуже актуальним.

 

     Головною ознакою   та   основою   формування   громадянського суспільства є визначення юридичної рівності людей,  грунтуючись на визнанні їх прав і свобод.  А от головним завданням держави  є  не тільки декларація прав людини,  а й створення умов для виконання і гарантій цих прав.

 

     Прав людини  багато  -  це  і  політичні,  і  економічні,   і соціальні  права.  Звикли  ми  говорити  в основному про політичні права. Але сьогодні Україну мають турбувати економічні права, тому що  по  відношенню  до 80 відсотків нашого населення,  яке живе за межею  бідності,  хочемо  чи  ні,   відбувається   широкомасштабне порушення економічних прав людини.

 

     Прийняття Верховною   Радою  України  Конституції  28  червня минулого року є найсуттєвішим  кроком  у  розвитку  громадянського суспільства  та представницької держави.  Конституція - це не лише головний закон  держави,  а  й  згода  суспільства  й  держави  на розмежування  сфер  їх  діяльності.  Держава  - це публічна влада, сфера загальних інтересів.  Громадянське суспільство  -  це  сфера індивідуальних свобод і приватних інтересів.

 

     Ми виділяємо  два  таких  прошарки,  а  між  ними знаходяться засоби масової інформації.  I роль засобів масової інформації  тут може  бути  навіть  протилежною.  Якщо  засоби масової інформації, виражаючи думку інститутів демократії,  партій,  груп тиску  через свою вільну пресу підкоряють громадянському суспільству державу, - це є розвинута демократія.  Але якщо  засоби  масової  інформації, виконуючи волю влади, підкоряють державі громадянське суспільство, то це є тоталітарний режим.  ХХ століття,  на жаль,  показало,  що такі режими можуть існувати.

 

     Таким чином,  ви бачите,  що засоби масової інформації можуть або заперечувати тоталітарні режими,  або  сприяти  їх  створенню. Причому  в  період  кризи  особливістю  є  те,  що  і громадянське суспільство,  і держава - це  хворі  суб'єкти  цієї  взаємодії,  а засоби   масової   інформації  -  лікар,  який  несе  психологічне оздоровлення суспільства або,  навпаки,  веде до його загибелі, до краху.

 

     Одним із  методів м'якого втручання держави в економіку через засоби масової інформації є громадська думка. Але за тоталітарного режиму громадська думка,  з одного боку,  може бути викривлена.  З другого  боку,   народне   волевиявлення   може   бути   підмінено фальсифікованими результатами виборів,  референдумів, плебісцитів. I при розв'язанні гострих політичних суперечок у цій ситуації  діє теза  -  краще  крапля сили,  ніж мішок права.  Тоталітарні режими утверджують нерівність і психологію повної залежності  людини  від держави.  Отже,  нам такий режим,  зрозуміло, не потрібен, тому що Конституція України  і  доповідь  Президента  "Шляхом  радикальних економічних    реформ"    утверджують    соціально    орієнтовані, регульовані, підкреслюю, державою ринкові відносини.

 

     Але я хотів  би  звернути  увагу  на  те,  що  спілкування  з виборцями показує:  більшість людей підтримують реформи,  але біда їх полягає в тому,  що вони не  в  змозі  зрозуміти,  яка  ж  мета реформ.  Дуже  яскраво  це  відобразив якось один із моїх виборців професор Хмельницького технологічного університету. Він прийшов до мене і каже: "От дай мені відповідь на таке питання. В молодості я був слюсарем  шостого  розряду,  значить,  руки  золоті.  Зараз  я професор - голова на місці.  Але проблема в тому,  що ні те, ні те нікому не потрібно".  Бачите,  ми змістили цінності в суспільстві. Саме те, на що роблять ставку розвинуті країни світу, ми відсунули на узбіччя розвитку суспільства.

 

     Народ не зможе зрозуміти мету реформ  до  тих  пір,  поки  не розуміють  це  представники  засобів  масової інформації.  I тому, звертаючись до вас,  я хотів би поставити запитання:  а  яку  мету реформ  ми  висвітлюємо?  От  дивлюся,  є  багато  засобів масової інформації,  але в них  вона  не  формулюється.  I  це,  до  речі, найгірше.  Причини наших нинішніх бід не стільки в самих реформах, скільки в тому, що немає мети, цілеспрямованості реформ.

 

     Насамперед це пояснюється несамостійністю в діях  економістів і   попередніх   урядів   України,   які,   не   звільнившись  від напіврабської психології,  що була сформована  в  межах  колишньої імперії,  намагались  копіювати російські реформи.  А ті російські реформи не мали соціального  й  етичного  змісту,  проводилися  за рахунок  зубожіння більшості та збагачення меншості,  за допомогою перерозподілу, а не праці.

 

     Оцей вплив    більшовизації    на    психологію    російських реформаторів  призвів  до  того,  що,  відкинувши  одну  крайність розвитку суспільства,  одну утопію  -  державний  соціалізм,  вони започаткували  шлях  до іншої утопії,  до іншої крайності розвитку суспільства - до класичного,  або дикого капіталізму.  От у  цьому наша біда.

 

     Причому, взявши  концепцію кінця XVIII століття Адама Сміта і Чиказької  школи,  реформатори  -  прихильники   шокової   терапії протиставили  суспільство,  виробництво  і державу.  I на цьому не можна  досягнути  злагоди.  А  без  злагоди  побудувати  нормальне суспільство неможливо.

 

     Я хочу підкреслити,  що писав віцепрезидент Сполучених Штатів Америки Альберт Гор у 1993 році  у  своїй  книзі  "Земля  на  чаше весов":  "Щоб нашим дітям не довелося жити на зруйнованій землі зі скороченим майбутнім,  від цієї моделі  класичного  капіталізму  - вільного ринку - потрібно раз і назавжди відмовитись".

 

     Цю саму   тезу  недавно  висловив  і  Сорос.  Але  мені  одне незрозуміло,  давайте  разом  подумаємо.  Я  сьогодні  в  кулуарах розмовляв  з  одним  журналістом.  Він сказав:  "Ми не підтримаємо ідеологію Джефрі  Сакса.  Що  це  за  ідеологія?  Його  стратегія, покладена  в  основу усіх програм урядів Росії,  попередніх урядів України,  - це стратегія трифазна, вона послідовно веде і підпадає під закон деградації суспільства. Отже, перспективи ми не маємо. І ми повинні людям це роз'яснити.  А меншість,  -  сказав  мені  цей журналіст, - його підтримає". У засобах масової інформації повинні зрозуміти, що це нам не підходить, тоді це зрозуміють і всі люди і не залишиться місця для того, щоб підтримувати оцю меншість.

 

     Ми повинні будувати модель розвинутої країни, модель змішаної економіки,  соціалізований капіталізм чи капіталізований соціалізм (це вже ми визначимось).  Але ми повинні будувати те,  що потрібно людям.   Будувати   суспільство,   яке   спирається   на    науку, науково-технічний прогрес,  на духовність, на культуру, на охорону здоров'я, тобто на те, на що спираються розвинуті країни світу.

 

     Ну, а які ж концептуальні  шляхи  виходу?  Ми  повинні  чітко сформулювати  мету  реформ.  Не  реформи заради реформ,  а реформи заради зростання добробуту широких верств  населення,  реформи  за виконання  конституційних  норм,  за  достойне  життя,  за єдність моралі і духовності.

 

     Якщо ми  всі  разом  це  зрозуміємо,  якщо  доведемо  це   до свідомості  наших людей,  якщо ми будемо патріотами своєї держави, тоді Україна мамиме свою перспективу і зможе зайняти чільне  місце в колі розвинутих держав.

 

     Дякую за увагу.

 

     ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі,  Михайле Антоновичу, ви добре виступили. Про одне тільки ви не сказали:  як же треба любити  свою  землю  і свою Україну, якщо водночас добиватися розпродажу її землі?

 

     Правденко Сергій Макарович, редактор "Голосу України". За ним

- Афонін.

 

     ПРАВДЕНКО C.М.,  головний редактор  газети  "Голос  України". Спасибі.   Шановний   Олександре   Миколайовичу!  Шановні  народні депутати!  Шановні колеги!  Чи є в нашій  державі  свобода  слова? Безперечно,   є,   тільки   вона  обмежена  вбивствами,  шантажем, побиттям, погрозами по телефону і так далі. Що є, так би мовити, і в "активі" "Голосу України".

 

     Є й  інша  можливість боротися зі свободою слова.  Наприклад, наш   сусіда   Президент   Лукашенко   почав   правильно:   закрив парламентську  газету,  а потім зробив і інші кроки.  Проте першим був такий крок. Так що, як бачите, є різні варіанти.

 

     Чи є сьогодні незалежні видання в нашій державі? Практично їх немає.  З  помітних  видань,  я  вважаю,  незалежними  є "Сільські вісті".  Чому?  Тому  що   їх   публікації   завжди   відображають переконання журналістів цієї редакції. У цьому розумінні це газета абсолютно незалежна, може, єдина. Я вважаю, що єдина з помітних.

 

     Чи повинна бути цензура?  На даному етапі цензура  може  бути тільки  редакторською  цензурою,  тобто  цензурою  на  примітивний виклад примітивних думок.  Оце до газети не  повинно  допускатися, чого в нас, на жаль, дуже багато.

 

     Я також вважаю,  як і колега із "Сільських вістей", що засоби масової інформації  мають  бути  незалежними,  у  тому  числі  від органів   влади.   Органи  влади  можуть  цивілізовано  укласти  з будь-яким виданням контракт на публікацію законів,  постанов, заяв фракцій  (якщо  це стосується Верховної Ради) і так далі.  Це може розглядатися як державне замовлення,  яке  оплачується  регулярно, тобто  купується  газетна  площа.  Якщо  редактор веде якусь не ту політику в газеті і відповідний орган розриває з ним контракт,  то цього редактора зніме сам трудовий колектив, бо він позбавить його постійного джерела заробітку. Ви знаєте, що за державне замовлення на  Заході  воюють  усі.  Тому не треба бути засновниками,  цілком досить контракту.

 

     На мою думку,  є три кити,  на яких  тримається  незалежність преси.  Це  насамперед передплатник.  Цього,  вибачте,  кита у нас немає, оскільки наш передплатник зубожілий і не може оплатити свою частину  собівартості  газети,  тобто  хоча  б  60-70 відсотків її повної собівартості.

 

     Друге джерело незалежності економічної, а це основа будь-якої незалежності  преси,  і політичної в тому числі,  - це надходження від реклами. Знову ж таки, в нас реклами недостатньо, бо не працює виробництво.  Якби  воно  працювало,  якби  підприємствам  було що рекламувати,  прославляти свою продукцію,  вони б  укладали  в  це кошти.  Вони цивілізованим шляхом укладали б контракти з виданнями на постійну рекламу тих чи інших виробів.  Немає  ні  першого,  ні другого.

 

     Звідси висновок  -  незалежної преси в нас немає,  бо немає в нас економічно незалежної  преси.  А  раз  так,  то  ніякої  іншої незалежності немає.

 

     Третій кит   -   це  державна  підтримка.  Скажімо,  в  такій цивілізованій державі,  як Австрія,  вона становить для преси  450 мільйонів  шилінгів  на  рік - це 45 мільйонів доларів.  Але там є відповідна   громадська   рада    з    авторитетних    редакторів, письменників, депутатів, яка цивілізовано цю підтримку розподіляє. Уявіть собі, що в нас якійсь раді і керівництву дали б розподіляти між  газетами  державну  підтримку.  Був  би  ще один виток мафії, корупції,  підкупу і так далі за принципом хто подобається,  а хто не   подобається.   Тобто  нам  цим  шляхом  за  всієї  поваги  до Міністерства  інформації  йти  не  можна.  Розподілять   так,   як захочуть,  як пан скаже. Це зрозуміло. Тобто і третій чинник у нас працювати не може.

 

     Він може працювати,  на моє переконання,  тільки так: держава має   забезпечувати   доставку  преси,  контролювати  собівартість доставки і дотувати цю доставку преси для всіх  видань,  незалежно від їх приналежності,  політичного спрямування, крім порновидань і суто рекламних видань.  А суто рекламні видання - це  ті,  у  яких рекламна  продукція  займає більше половини газетної площі,  тобто яке вже є суто бізнесовим виданням.

 

     Така цільова  державна   підтримка   для   всіх   може   бути прийнятною, і, на моє переконання, вона є правильною.

 

     А загалом  преса  за  своєю природою є демократичною і,  якщо хочете,  лівою за своїм внутрішнім статутом. Чому? Нас не цікавить кількість мільйонерів у державі - 10 чи 15,  чи 20. Кожен з них не передплатить  по  10  тисяч  примірників   "Голосу   України"   чи "Урядового  кур'єра",  чи " Сільських вістей",  чи іншого видання. Нас цікавить заможний читач,  який може передплачувати  газету.  У цьому  плані  ми  є  демократичними,  ми  є  лівими.  Вважайте нас соціал-демократами,  чи  правими,  чи   просто   демократами,   як завгодно, але ми за соціальну справедливість у суспільстві, інакше ми втрачаємо передплатника,  як це і відбувається сьогодні. І саме тому, що наш передплатник нині убожіє, загострилися наші проблеми. І як нам,  журналістам,  накажете свідомо ставитися до влади, якщо так звані "реформи",  які вона проводить,  підривають наше основне джерело - добробут нашого читача? Як він може передплачувати, якщо місяцями, роками не отримує заробітну плату? Ось і вся арифметика, і вся правда,  і треба про це тут без будь-якого словоблуддя чесно сказати.

 

     Три кити  в нас не спрацьовують.  Оскільки державна підтримка може надаватися спекулятивно,  значить, вона має бути для всіх - у вигляді  дотацій  Укрпошті,  тоді  це  буде для всіх видань,  а не комусь  окремо.  Якщо  окремо,  то  це  означає  плодити   лакеїв, насаджувати  корумпованість  преси,  плодити такі публікації,  які вчора,  скажімо,  були в славній газеті "Независимость".  Це  вже, помоєму, взагалі безмежжя.

 

     Що стосується,   скажімо,   "Голосу   України",  то  йому  не позаздриш.  Може,  колеги не знають,  але ми опинились ось у якому становищі.  Нам із держбюджету щось записують, а потім не дають. І я навіть не знаю,  коли дадуть.  Тобто  держава  друкує  в  газеті закони,  постанови,  інші документи, на це витрачається папір, але та сама держава за це вчасно не  платить.  І  навіть  невчасно  не платить,  і  платить  не  повною  мірою.  І  газета в цій ситуації викручується як  може.  То  краще  б  уже  вона  була  на  системі контракту,   який   треба   обов'язково   виконувати   і  щомісяця проплачувати.

 

     Вакууму, як ви знаєте, нема ні в суспільстві, ні в державі. І якщо наші газети втрачають тиражі,  то на наш ринок приходять інші газети,  які  в  нас  реєструються  -  "Комсомольская  правда"   в Украине",  "Труд" в Украине", "Аргументы и факты" в Украине" і так далі.  Я не проти обміну інформацією,  але є держава і є  іноземні газети.   То   чому  вони  видаються  на  рівних  правах  з  нашою вітчизняною пресою?  Оцього я не можу зрозуміти. Давайте відкриємо "Нью-Йорк таймс" в Україні чи ще щось інше.

 

     Я переконаний,  що  якби "Голос України" видавався в Москві і був таким, яким він є і має бути, там би кіоски громили. Знайшлися б   шовіністи   і  так  далі.  Якщо  пише,  скажімо,  позавчорашня "Комсомольская правда":  "Паровоз переводится на украинский  очень просто  -  "паровоз".  Это забытое слово на всех парах ворвалось в отчетность железных дорог "самостийной державы".  Наче  нічого  по закону не скажеш.  А власне,  нас скоро кури загребуть, нам просто плюють в обличчя тоном і всім іншим у цих виданнях.  Проаналізуйте їх,  будь  ласка,  хоча  б  у  Комісії  законодавчого забезпечення свободи слова і хоча б у  шановному  Міністерстві  інформації.  До речі,  таке  доручення  Президент  давав  ще  кілька  місяців тому шановному міністру. Результатів ніяких.

 

     Це я навів такий собі  легенький  приклад.  Хоча  в  принципі нехай  розповсюджуються  на  здоров'я,  але  на  правах  іноземних видань.

 

     Я думаю, що час виникнення в Україні незалежної преси настане тоді,  коли  держава  вийде  з економічної кризи і коли наш читач, масовий читач,  стане заможним.  Процес наближення до такого стану може відбуватися тільки паралельно. Говорити, що одне може настати без другого - це, помоєму, несерйозно, утопічно.

 

     А наближати час,  коли наш читач житиме  заможно,  ми  просто зобов'язані. Хоча б тому, що він має право на інформацію. Але його сьогоднішнє матеріальне становище  не  дає  змоги  реалізувати  це право  -  ми  йому  не  можемо  інформацію надати,  бо він не може купувати газету за її повну ціну.

 

     Дякую за увагу (Оплески).

 

     ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі.  Афонін Олександр Васильович  -президент Асоціації видавців України. За ним - Удовенко.

 

     АФОНІН О.В.,  президент  Асоціації видавців України.  Шановне зібрання!  Перш ніж почати виступ,  я  хочу  поставити,  так,  для роздумів,  одне запитання. Як так сталося в нашій славній Україні, що дві головні сили,  які забезпечують свободу слова,  політично і юридично сьогодні розділені?  Я маю на увазі пресу і книговидання. І   моя   присутність   тут   імовірніше   випадковість,   щаслива випадковість,  ніж правило, бо видавців тут майже немає. А що таке книга, ви всі знаєте. Я прошу вас подумати над цим питанням.

 

     Свобода слова - це не щось ефемерне,  це право  і  можливість вільно   висловити   свою   думку   і   право  бути  почутим.  Але найважливішим при цьому є право на вільний доступ  громадянина  до інформації, власне, до знань. Головним засобом інформації було і є і ще довго буде друковане слово - газети,  журнали, книги. Я хотів би  звернути  вашу  увагу  саме  на  книгу,  українську книгу і на проблеми, з нею пов'язані. Ідеться про право громадянина читати, а в ширшому розумінні - про можливість долучитися до інтелектуальних багатств нації,  світових гуманістичних набутків, про право вільно отримувати інформацію.

 

     Батько конституції,   а  в  подальшому  президент  Сполучених Штатів Америки  Джеймс  Медісон  писав:  "Знання  вічно  правитиме невіглаством,  і народ,  що хоче бути сам собі господарем, повинен взяти на озброєння  ту  силу,  яку  дає  знання".  Сьогодні  народ України  позбавляють цієї сили - права на інформацію.  Завтра його знову можуть позбавити права бути самим собі господарем.

 

     Ви маєте на руках статистичні матеріали  Книжкової  палати  і могли  з  ними  ознайомитися.  Але  я  хочу все-таки наголосити на деяких цифрах.  Видано книжок на душу населення:  1990 рік  -  3,3 примірника,  1995  рік - 1,3,  1996 рік - 0,99.  Порівняймо з 1940 роком -1,1!  Для порівняння: у Росії (1996 рік) - 3,2, у Німеччині

- 12 примірників.

 

     У тому  ж  1996  році в Україні за даними Міністерства освіти було видано освітньої літератури близько 25 мільйонів  примірників на  більш  ніж  7  мільйонів школярів,  тобто по 3,5 підручника на одного учня.  Це при тому,  що тільки першокласнику потрібно вісім різних підручників. Я вже мовчу про дошкільні заклади і вузи.

 

     Було б  доречно  у  зв'язку  з цим згадати ще й про постанову Кабінету Міністрів N 1033 про  скорочення  штату  вчителів  на  10 відсотків  і  збільшення наповненості класів.  Де,  коли,  в якому суспільстві,  у  якій  державі   влада   виправляла   хиби   своєї сьогоднішньої  діяльності  за рахунок майбутнього держави?  Цікаво знати,  чи  діти,  онуки  державних   службовців,   причетних   до підготовки    і    прийняття    цієї   постанови,   навчаються   в загальноосвітніх школах,  де в класах по 40-45 учнів, які мають по

2-3 підручники замість 10- 15?

 

     А тепер виходячи із згаданої тенденції давайте поміркуємо про рівень свободи слова в недалекому майбутньому.  Я не можу сьогодні звинуватити   якусь  конкретну  посадову  особу  в  діях,  свідомо спрямованих  на   обмеження   інформаційного   простору   України, обмеження можливостей її народу на отримання знань,  але знаю,  до чого призведуть такі дії.

 

     Інформаційне обмеження формує людину з обмеженим  світоглядом

- чим менше інформації,  тим нижчий інтелектуальний потенціал, тим менші запити.  Неосвіченими  людьми  легко  керувати.  Неосвічена, дезінформована людина не здатна правильно сприймати перебіг подій, збагнути,  що саме стало причиною того  жалюгідного  становища,  у якому  опинилося суспільство,  не кажучи вже про предметний аналіз діяльності  органів  влади   як   таких.   Так,   малоосвічена   і малоінформована  людина  іноді  нарікає  на  невигоди  життя,  але основна причина невдоволення -  брак  шматка  хліба  на  столі.  У такому  разі  свобода слова вимірюється шматком хліба,  чи виданою платнею,  чи,  урешті-решт,  тоннами паперу для видання  газет.  У такому  суспільстві  планка  розуміння  свободи  слова опускається дедалі  нижче  -  до  рівня,  який  можна  висловити  шевченковими рядками:  "Село  неначе  погоріло,  неначе люди подуріли,  німі на панщину ідуть..."

 

     Водночас у нас формується ще один рівень свободи - елітарний, для небагатьох: право говорити все, що заманеться; право будь-яку, навіть хибну думку подавати в засобах масової інформації як істину в останній інстанції;  урешті-решт,  право передати це право своїм нащадкам,  які після  закінчення  престижних  гімназій,  коледжів, закордонних  університетів гарантовано отримають відповідні посади в державному апараті.

 

     Багато хто не погодиться з таким тлумаченням проблеми. Навіть більше,  скаже,  що  не  було прийнято жодного законодавчого акта, який би обмежував права  громадян  України  на  інформацію.  Таких заборонних  актів  не  було.  Як  не  було  і  дій,  що  сприяли б зворотному  процесу  -  процесу   збільшення   обсягів   поширення інформації, незалежної, чіткої і правдивої інформації та знань.

 

     Більше того,    і   не   потрібно   було   приймати   якихось диктаторських законів щодо книги як  засобу  забезпечення  свободи слова.  Є інші дії. Щоб поставити українську книгу на край прірви, слід було зробити те, що вже зроблено в Україні, а саме: підписати Конвенцію Ради Європи по культурі,  прийняти закон України з цього питання і залишити його в довгому  ящику,  підписати  Статут  Ради Європи,  прийняти  відповідний  закон  України  і зробити те саме, прийняти Державну програму розвитку національного  книговидання  і преси  на  період  до 2000 року і за два роки ні з кого не спитати про її реалізацію,  не зважити на той загальновідомий факт,  що  в усьому  світі  книговидавнича  сфера,  як  і  преса,  виведена  із загальної системи оподаткування  і,  враховуючи  її  значення  для суспільства,   для  його  духовного  розвитку,  вважається  явищем культури,  а не предметом суто матеріального  виробництва.  Просто забули  про  свої зобов'язання як члена Ради Європи про приведення національного  законодавства  і   податкової   політики   стосовно гуманітарної   сфери,   у   тому   числі   і   книговидавничої,  у відповідність із прийнятими  в  цивілізованому  світі  нормами  та рекомендаціями Ради Європи.

 

     Повертаючись до тези про вже зроблене,  хочу додати, що ще не все зроблено,  бо є намагання зробити  ще  один  крок,  який  буде кроком назад,  ще далі від свободи слова і від демократії.  Маю на увазі прийнятий у першому  читанні  проект  Закону  про  видавничу справу.  Вам  роздано наші зауваження до цього проекту закону.  Це одні з останніх,  а їх  взагалі  було  дуже  багато,  починаючи  з предметного   юридичного   аналізу   Інституту   держави  і  права Національної академії наук стосовно цього законопроекту.

 

     Змушений констатувати,  що тут уже ігнорується друга  сторона свободи слова - право бути почутим.  Багато документів, експертних висновків,  публікацій,  протестів   проти   цього   законопроекту направлено  асоціацією в Комісію Верховної Ради з питань культури, у колишнє Міністерство у справах преси та інформації,  а нинішнє - інформації, до Адміністрації Президента. Ні з ким - ні зі мною, ні з іншими членами асоціації ніхто не зустрічався, і всі ці протести ігноруються.

 

     Я не сповідую ідею про вселенський мозок,  який може прийняти рішення чітке й  істинне.  Чому  люди,  які  сьогодні  намагаються нав'язати це рішення, вважають, що вони володіють оцим вселенським мозком, а решта ні на що не здатні.

 

     Проте "Голос  України"  від  19  лютого  1997  року  (хай  не образиться  пан Правденко) з готовністю поінформував народ України про те, що підготовку цього законопроекту майже завершено і з його прийняттям   буде   забезпечено  державне  регулювання  видавничої справи.  Засобом  такого  регулювання  буде  Реєстраційна   палата України. Цікаво, як би прореагували, скажімо, американські видавці та газетярі,  прочитавши в  бюлетені  конгресу,  що  через  місяць держава  почне регулювати їх діяльність через спеціально створений фіскальний орган?

 

     Не виключено,  що  після  цього  виступу  мені  як  директору видавництва  з  урахуванням  реально  існуючого  в  державі  рівня свободи і демократії будуть створені такі умови для праці й життя, що порівняно з ними навіть найгіркіший полин буде здаватися медом. Але в нинішніх умовах мовчати,  нічого не робити для держави -  то вже є злочин.

 

     Один французький філософ сказав: "Кожен, хто прагне влади,  повинен пам'ятати,  що влада  -  це  не тільки  великі  повноваження,  а й трагічна відповідальність".  Не приживається в нашій державі оцей вираз, хіба що тільки його перша частина.   Так,  серед  тих,  хто  стоїть  біля  керма  державного управління, є люди, які відчувають не тільки трагізм ситуації, а й особисту провину за те, що ми маємо, зокрема у видавничій галузі.

 

     Відомі поодинокі випадки, коли керівники, розуміючи, що з тих чи інших причин не можуть виконувати  покладені  на  них  державні обов'язки,  добровільно відмовляються і кажуть: "У цій ситуації не можу" і йдуть з державних посад.  Це - чесно. Але скільки і таких, які  добре пам'ятають лише першу частину вислову філософа,  які за п'ять з половиною років незалежності проекспериментували  з  цілою державою,  пройшли через високі кабінети, примусово їх покинули, і жоден не відповів за те, що скоїв. І це теж свобода слова?

 

     Чи є в цьому залі,  у Кабінеті Міністрів людина, яка встала б і сказала:  "Стан книговидавничої сфери нині такий,  логіка подій, подальших дій держави в цьому напрямі така: перше, друге, третє... На  кожному  етапі  виконання  має бути зроблено те-то і те-то.  Я беруся це послідовно,  цілеспрямовано довести до  кінця,  протягом свого  робочого  шляху  інформуючи через засоби масової інформації громадян держави,  які кроки зроблено, що досягнуто, що заважає. Я відповідаю  за  це!"  Хотілося  б  почути  і побачити таку людину, обтяжену не лише посадою, а й можливістю щось чинити.

 

     Поки що українська книга потрапила у глухий кут.  Чи є вихід? Є.  І приклади є, хоча б той же закон про підтримку книговидання і преси, прийнятий Державною Думою Російської Федерації. Хто звертає увагу   на   книжкові   лотки   на   вулицях   Києва,  той  оцінив протекціоністський ефект цього закону.

 

     Ми повинні всі разом - і видавці, і преса, і Верховна Рада, і Кабінет  Міністрів  прийняти  відповідний  закон про захист.  І не тільки окремо преси,  а спільний закон, бо це спільна проблема. Це спільна проблема свободи слова і демократії в Україні.

 

     Конкретні пропозиції  стосовно проекту закону і взагалі стану книговидавничої справи є в комісіях  Верховної  Ради,  у  Кабінеті Міністрів, у Міністерстві інформації.

 

     Дякую.

 

     Веде засідання голова Верховної Ради України

 

     МОРОЗ О.О.

 

     ГОЛОВА. Слово  має  Удовенко Станіслав Михайлович,  заступник голови Чернігівської обласної державної адміністрації.  Йому після виступу Левка Григоровича дуже легко буде виступати.

 

     УДОВЕНКО С.М.,   заступник   голови   Чернігівської  обласної державної адміністрації.  Шановні народні депутати! Слово - велика сила.  Словом можна людину образити,  вивести з рівноваги, завдати шкоди здоров'ю.  І словом можна  підбадьорити,  створити  настрій, вилікувати,  вселити віру й надію в краще життя. Друковане слово - ще вагоміше.

 

     Тому ми  глибоко  розуміємо  винятково  важливу  роль  преси, засобів  масової  інформації в усі часи,  а сьогодні особливо.  Ми усвідомлюємо,  що без преси,  без радіо,  телебачення, без масової трибуни влада не може діяти ефективно,  повноцінно виконувати свої функціональні обов'язки.

 

     Очевидно й те,  що найбільше проблем сьогодні нагромадилося у місцевій  пресі,  де  засновниками або співзасновниками виступають місцеві органи влади. Веду зараз мову про ті видання, що стоять на чіткій   державній  основі.  Слід  врахувати  й  те,  що  читацькі уподобання та передплатні інтереси,  безперечно,  схилилися у  бік преси низової - від обласної до районної чи міської.

 

     Чому так сталося? Ну, по-перше, ці видання дешевші, по-друге, вони стоять ближче до реалій життя.  І водночас  дають  інформацію населенню про події в нашій державі і за кордоном.

 

     Тим часом  ці  реалії  зовсім  не  враховуються  в  загальній концепції державної підтримки преси.  Звичайно ж,  передбачено і в нових  законах  закладаються  ряд  податкових  пільг  для  засобів масової інформації.  Та все це  аж  ніяк  не  вирішує  кардинально справу, має, можна сказати, косметичний характер, часто й поспішно коригується.  І, відверто кажучи, місцеву пресу - обласну, районну доводиться  рятувати  від  вимирання  методами всіляких дотацій та ін'єкцій.  А це, вважаю, з одного боку, безперспективне заняття, а з другого, - ми залишаємо журналістів у становищі вічних прохачів. І про яку реальну свободу слова за таких умов можна вести мову?

 

     Друга проблема.  Природна зміна поколінь,  економічна скрута, інші причини буквально обезлюднюють сьогодні редакційні колективи. Потрібна перспективна програма підготовки  журналістських  кадрів, можливо,  навіть  через державне чи регіональне замовлення,  як це робиться для закладів освіти,  охорони здоров'я  і  культури,  або хоча  б  через  квоту  у  вищих  навчальних закладах для сільської молоді,  а також реалізацію мережі відповідної навчальної  бази  в областях.

 

     Є проблеми і з районним та обласним радіомовленням. Досі воно працювало переважно  у  складі  газет  на  правах  відділу.  Тепер районні   редакції   позбавлені   права   отримувати  ліцензії  на радіоефір.  А це значить,  що ми спішно  повинні  створювати  нові виробничі  структури,  додатково вводити штати,  шукати аж ніяк не зайві гроші на утримання,  зарплату й тому подібне.  Для нужденних бюджетів,  скажу відверто,  це майже нереально. Тож і виходить, що ми ніби і добрими побажаннями вимощуємо дорогу  до  самоліквідації такої  важливої  ніші  в  інформаційному  просторі,  як  обласне і районне радіомовлення.

 

     Вистачає проблем із телеефіром. В області проводиться активна робота   по   формуванню   власної   мережі  мовлення.  Завершуємо спорудження двох нових телевеж,  дбаємо про їх технічне оснащення. Лише    торік,    у    вересні,    створено    державну    обласну телерадіокомпанію.  Воно гостро потребує суто технічної,  а  також творчопрофесійної та всілякої іншої підтримки від Держтелерадіо та Міністерства інформації.  Переконаний,  що ми повинні зробити  все можливе,     щоб     зберегти    і    зміцнити    діючу    систему держтелерадіокомпанії,  бо, як гриби після дощу, виростають безліч різних студій комерційного характеру,  і не завжди,  як ви знаєте, вони ведуть чітку  державницьку  пропаганду,  а  громадську  думку формують активно.

 

     Хотів би  порушити ще одну проблему.  Давайте все ж подумаємо разом і над тим,  чому всупереч законам ніяк не схлине зі сторінок деяких   газет   і   телеканалів   каламутний   вал  насильства  і порнографії.  І якщо говорити про приватні видання та  студії,  то тут цей процес майже некерований.  Вважаю,  що люди, які тиражують цю продукцію,  не мають внутрішнього закону совісті.  І  тому  нам треба  на законодавчому і на виконавчому рівні вживати відповідних заходів.

 

     Шановні парламентарії!  У перехідний період ми не маємо права кинути  в  ринок  пресу,  це  вже  виходить на загальнонаціональну проблему.  Необхідно  визначити  пріоритети  і   підтримувати   ті видання,  які чітко стоять на державницьких,  таких, що об'єднують суспільство, позиціях так, як це передбачено Конституцією України.

 

     Дякую за увагу.

 

     ГОЛОВА. Спасибі вам за лаконічність і конкретні пропозиції.

 

     Слово має  Світлана  Іллівна  Кабачинська,  редактор   газети "Проскурів"   із   Хмельницької   області.   За   нею  виступатиме Перебийніс.

 

     КАБАЧИНСЬКА С.І.,  редактор   хмельницької   міської   газети "Проскурів".  Шановна  громадо!  Коли  я  дізналась про слухання у Верховній Раді питання про свободу слова в Україні,  то злякалась. Торік  тут  слухалося  питання  про  освіту,  і  після  того майже перестали платити педагогам зарплату,  а становище  в  Україні,  в українській освіті значно погіршилось.

 

     То невже  тепер  зникнуть  і  останні залишки свободи слова в Україні?  Чи вже зовсім стане на коліна українська преса? Чи вона, не підтримана по-справжньому державою,  не захищена демократичними законами,  продаватиметься наліво й  направо  і  перетвориться  на вуличну  дівку,  яку  кожен може задарма використати і після цього викинути як непотріб?  А це нині, напередодні виборів, дуже навіть можливо. Бо коли вже казати чесно, то в Україні згадують про пресу саме в період виборів.  Тільки тоді її підтримують  матеріально  й фінансово,  і  тільки тоді вона має по-справжньому право голосу та вплив у  суспільстві.  Хоч  якщо  цей  голос  куплений  і  звучить фальшиво, то чи на користь це державі та її громадянам?

 

     На жаль,  Верховна Рада, серед депутатів якої є і журналісти, за  цей  час  мало  зробила,  щоб  гарантувати   засобам   масової інформації  незалежність,  свободу слова в цивілізованому значенні цих понять.  І якщо навіть до кількох  раніше  прийнятих  законів, можливо,  згодом  додасться  щойно  прийнятий  у  першому  читанні законопроект про державну підтримку засобів масової інформації  та соціальний захист журналістів,  ситуація в найближчому майбутньому навряд чи зміниться на краще.

 

     Я не буду тут теоретизувати.  Як журналіст-практик,  редактор хмельницької міської газети "Проскурів" - газети обласного центру, газети радівської, де співзасновниками є трудовий колектив і рада, я  хочу  внести  кілька  практичних  пропозицій  до наших законів, буквально  вистражданих   протягом   кількох   років   одночасного становлення і нашої держави, і нашої газети.

 

     Горем для  журналістів  стала  стаття 37 Закону про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні.  За  образу  честі  й гідності  до  суду  подають  на журналістів усі,  кому не лінь,  а особливо ті,  хто давним-давно не має ні честі,  ні  гідності,  ні навіть поняття про це.  З газет викачують шалені гроші,  буквально розоряючи деякі видання.

 

     Скажіть, будь  ласка,  де   законодавчо   визначено   поняття "приниження  честі і гідності"?  Кожен суддя трактує його як хоче. Пропоную внести зміни до цієї статті і в першому абзаці вилучити з неї слова "або принижують їх честь та гідність".

 

     На жаль,  я  не  встигла  глибоко  ознайомитися з прийнятим у першому читанні проектом Закону  про  державну  підтримку  засобів масової інформації та соціальний захист журналістів. Але, судячи з побіжного знайомства, у ньому знову ж таки опущено багато важливих моментів.  Наприклад,  чому  зі  статті  7  "Додаткова  економічна підтримка  районних,  міських  та  міськрайонних  газет"  вилучено міські  радівські газети обласних центрів?  Хто сказав,  що вони в кращому фінансовому становищі,  ніж  інші,  особливо  в  невеликих обласних  містах і особливо ті з них,  які ще молоді,  - ровесники нашої незалежності?

 

     Крім того,  у законі  слід  чіткіше  визначити  сам  механізм гарантованої  державної  підтримки таким виданням,  не змушуючи їх повністю залежати від щедрот,  від доброї волі чи сваволі місцевих можновладців.

 

     Необхідно сказати  ще  про  одну,  на  мій  погляд,  тривожну тенденцію,  яка почала проявлятися останнім часом.  Як у  Росії  є Москва  і  є власне Росія як начебто одне ціле,  а фактично це дві окремі держави в одній,  так само і в Україні останнім часом  Київ не   виокремлюється   як   суто   столиця,   а  відокремлюється  в політичному,  економічному,  культурному розумінні і стає наче сам по собі:  Київ -окремо, а власне Україна -теж окремо. І в пресі це проявляється також.

 

     Якщо старі,  радянського  періоду,  радянського   походження, столичні  видання  ще можуть похвалитися регіональним читачем,  то молоді,  створені вже після  1991  року,  за  рідкісним  винятком, колотяться  лише в столичному просторі - політичному,  мистецькому тощо.  Вони претендують на всеукраїнськість,  але їх мало  читають навіть  у великих містах і обласних центрах України,  про село вже нічого і говорити.  Та їх мало  цікавить  село,  та  й  цілі  краї України,  якщо  там  не відбувається чогось екстраординарного,  що могло б вплинути на київський істеблішмент.

 

     З'являються два паралельних світи засобів масової інформації, які  майже  не  перетинаються,  -  київських та регіональних,  які прийнято називати місцевими.  У них різна  мета,  різні  інтереси, різна аудиторія і різні джерела фінансування.  І коли в столиці ці джерела відповідно  до  статусу  міста  фонтанують  масштабніше  і потужніше, то в провінції, як правило, це буде забір з багатьох чи небагатьох дрібненьких і малопотужних річечок і струмочків. І якщо держава  заінтересована  в  тому,  щоб  до якомога більшої частини населення доходили її  програми  та  ідеї,  то  зобов'язана  стати найпотужнішим  джерелом підтримки тих сотень місцевих видань,  які ледве або вигрібають самі,  або ж вигріваються біля  ніг  місцевих власть імущих і роблять усе, що ті їм наказують.

 

     Держава начебто  бере  на  себе  підтримку місцевих видань за новим,  ще не прийнятим,  законом державницького спрямування.  Але хіба можна її порівнювати з підтримкою,  скажімо, тих же державних службовців,  з їх соціальними гарантіями, пенсійним забезпеченням? Ці питання порушуються на всіх журналістських зібраннях уже кілька років підряд.  І що з того?  Журналісти  ніколи  не  будуть  і  не повинні бути державними службовцями.  Але ті з них, які працюють у державних засобах масової інформації,  не менш державні  люди,  не менше працюють на державу. І тому гарантії їх соціального захисту, пенсійного забезпечення повинні бути реальними.

 

     А що ж ми маємо в новому проекті закону, прийнятому в першому читанні?  Абсолютно  нічого!  Та його частина,  у якій ідеться про соціальний  захист  журналістів,  фактично  не  передбачає  нічого нового,  украй  необхідного  журналістам.  Що,  крім подиву,  може викликати таке право,  яке передбачається надати статтею  18:  при виході  на пенсію журналіста,  відзначеного державними нагородами, державними  преміями,  удостоєного  почесного   звання,   за   ним зберігається  право обслуговування у тому ж медичному закладі,  де він обслуговувався,  коли працював? Можливо, це важливо для Києва, але не для провінції.

 

     Я, заслужений   журналіст  України,  обслуговуюся  в  рядовій хмельницькій поліклініці.  І якщо  моя  робота  дасть  мені  змогу дожити до пенсії,  то буду обслуговуватися там же,  без будь-якого закону,  спеціально  прийнятого,  про  мій  особливий   соціальний захист. Хіба що на той час медицина стане повністю платною, і мені не вистачить нікчемної сьогодні журналістської пенсії навіть і  на цю  рядову  поліклініку.  Невже немає інших стимулів і відзнак для журналістів з нагородами і без них?! Цих стимулів, до речі, ніяких немає  і  до пенсії:  звання в нас - це суто моральне задоволення, без будь-якого впливу на зарплату.

 

     А яка немічна в новому законі стаття 19 "Відповідальність  за посягання  на  життя  і здоров'я журналіста"!  Сьогодні наводилося багато прикладів з приводу того, що журналістика зажди була важкою професією, а сьогодні вона небезпечна для життя. У світлі останніх трагічних подій вважаю за необхідне ввести до закону таку  статтю: "Замах на здоров'я або життя журналіста прирівнюється до замаху на життя і здоров'я працівника  правоохоронних  органів  і  карається аналогічно".

 

     Я -  прихильник  того  (як  і  багато  моїх колег),  щоб було нарешті розроблено програму,  систему загальнодержавної  підтримки всіх засобів масової інформації. Проголосити свободу слова - це ще не означає її мати.  І я вважаю,  що сьогодні,  у  цей  перехідний період, неможливо підтримати всіх і не можна не підтримувати пресу з чітко вираженим державницьким спрямуванням.  Це не  означає,  що вона   захлинаючись   має   хвалити   все,  що  робиться  владними структурами.  Але це означає,  що  вона,  критикуючи,  аналізуючи, прогнозуючи,  робитиме  все  для побудови незалежної демократичної держави (якщо ця держава підтримує її не за принципом:  ти - мені, я - тобі, а за принципами справедливості і демократизму).

 

     Я менш за все хочу, щоб ми ось тут послухали один одного і на тому все закінчилося. І хоч з яким скепсисом я ставлюся до бажання нашої  української  влади,  усіх  її  гілок,  мати справді вільну, справді незалежну пресу,  усе ж таки дуже хочу вірити, що з усього сказаного тут сьогодні,  з того, що через тиждень прозвучить на IX з'їзді журналістів України,  буде  зроблено  не  просто  правильні висновки,  а  все це буде зібрано й проаналізовано і всі розумні й реальні пропозиції втілено в життя.

 

     Панове депутати!  Якби не засоби масової інформації  України, ніхто б у державі не знав вас ні в обличчя,  ні за голосом,  ні за думкою.  Тому,  займаючи мудру державницьку позицію  щодо  засобів масової інформації в Україні,  захищаючи,  підтримуючи,  а не лише декларуючи свободу слова в Україні,  ви робите і те,  що необхідно народові,  і  те,  що  необхідно  державі,  і  те,  що  треба вам. Поєднайте хоч раз народні,  державні,  власні і наші інтереси -  і виграє Україна.

 

     Дякую.

 

     ГОЛОВА. Спасибі.  Ви закінчили дуже так оптимістично - маю на увазі слова  про  поєднання  власних  і  державних  інтересів.  Це повністю збігається з позицією наших депутатів.

 

     Слово має  Петро  Перебийніс,  відомий  письменник,  головний редактор журналу "Київ". За ним виступатиме Віталій Шевченко.

 

     ПЕРЕБИЙНIС П.М.,  головний редактор журналу "Київ".  Шановний Олександре  Олександровичу,  шановні  депутати,  колеги!  У  нашій супердемократичній державі  найбільшу  свободу  має  той,  хто  її декларує.  Ми віримо запевненням,  що у нас немає цензури. Проте у нас є цензура і, можливо, вона навіть підступніша і страшніша, ніж поліцейська.  Я  маю  на  увазі економічну цензуру.  Такої лукавої цензури  за  тисячоліття  не  змогла  придумати  жодна   політична формація:  пиши,  що хочеш,  друкуй,  що хочеш,  але ніхто тебе не почує і ніхто не озоветься.

 

     Газетам і тижневикам поки  що  легше,  ними  цікавляться,  їх навіть  бояться.  Сьогодні газета одержить стусана,  а завтра може дати здачі,  бо вона - оперативна. А що, скажімо, журнал? Виходить тепер вряди-годи, у кращому разі раз на місяць, тираж - мізер, хай критикує,  хай розпинається - це не страшно  нікому.  Факт  просто незаперечний  -  журнали  нашої  незалежної України вимирають,  як мамонти,  їх просто  додушує  жорстока  і  невблаганна  економічна цензура, а механізм цієї цензури простий, як гільйотина.

 

     Депутати люблять цифри. То ось вам далеко не вища математика: одна тонна паперу коштує сьогодні 1800  гривень,  поліграфісти  за тираж  беруть  2200,  міська влада за оренду та комунальні послуги поки що бере 3200,  податок на  прибуток  -  1000  гривень.  А  ще податки  на рекламу,  на землю,  на дороги,  навіть на святу назву журналу "Київ".

 

     Знаєте, скоро  всі  платитимемо  податок   за   те,   що   ми називаємось  українцями.  Щоправда,  за  такої політики,  можливо, дехто відмовиться від цього привілею.  Взагалі, може, це навіть не жарти, але нам усім не до сміху. На один номер журналу потрібно до 14 тисяч гривень,  а заробили ми за передплату 18,  тобто вистачає рівно на півтора номера. А далі що робити?

 

     Ви скажете:   "Але   ж  вам  надає  підтримку  сам  Президент України!" Ну надає,  спасибі, маємо якісь пільги, ось тільки ми не знаємо,   як  цими  пільгами  скористатися.  Написано,  наприклад: "Передбачити централізоване забезпечення папером і  поліграфічними матеріалами".  А  паперу  і  поліграфічних матеріалів,  ви знаєте, держава не має,  держава  не  виділяє,  це  все  є  у  комерційних структур.  А  ці  структури  ні  на які пільги не зважають,  їх не обходять розпорядження ні Президента,  ні самого Господа Бога. Оце така називається централізація! Папір, можна сказати, на папері. А скільки розмов  про  допомогу,  про  підтримку!  Все-таки,  що  не кажіть, а у нас є свобода слова, і ніякої цензури!

 

     Але повернімось до нашої арифметики.  Ви скажете: справді, за передплату не проживеш,  але чому ви не підвищуєте  ціни  на  свою продукцію?  Воно  б,  може,  і  не завадило,  але хто цю продукцію купуватиме?  Тепер примірник журналу коштує десь так 2  гривні,  а собівартість  його  - близько 11 гривень!  Бачите,  ми вже мислимо економічно.  Але це все теоретично.  А  практично,  щоб  жити  від реалізації нашої продукції, треба ставити космічний номінал - десь 20-25 гривень.  Але це вже, ви самі розумієте, нереально. Ось такі гримаси нашого дикого ринку.

 

     І що ж воно виходить?  Виходить,  що (я хочу про це сказати і спасибі,  що надали слово з цієї трибуни)  журнали  нашій  державі просто не потрібні. З незапам'ятних часів журнали завжди вважалися першопрохідцями   літературного    процесу,    визначали    рівень елітарності суспільства,  навіть за заклятого тоталітарного режиму ці видання були в пошані.  Щоб  відкрити,  наприклад,  наш  журнал "Київ",   потрібно   було   рішення   всемогутнього   московського Політбюро.

 

     І ось тепер такі колишні флагмани  культури,  як  "Вітчизна", "Київ",   "Всесвіт",   "Дніпро",  "Дзвін",  "Березіль",  "Донбас", "Україна" безпорадно борсаються в розбурханій стихії,  відчайдушно шукають  шляхів  до  спасіння,  і  ніхто  в  нашій державі не кине потопаючим рятівного круга.  А попереду,  ви знаєте, нове жорстоке випробування - катастрофічне підвищення орендної плати.

 

     І якщо керівники столичної адміністрації Олександр Омельченко і Анатолій Тимчик хоч у чомусь ідуть нам назустріч,  то хто  знає, як воно повернеться у Харкові,  у Львові,  у Донецьку. Ось вам, як записано в нашому нинішньому порядку денному,  і стан, і проблеми, і перспективи, ось вам і свобода.

 

     Дві країни  кинули  свої журнали напризволяще - це Болгарія і Україна.  У Росії всі  літературні  видання  фінансуються  окремим рядком  державного  бюджету.  З них зовсім знято податок на додану вартість.  Надаються великі пільги на прибутковий податок.  Навіть від   орендної   плати   редакції  літературних  видань  звільнила московська мерія і той Лужков, якого ми всі тут лаємо.

 

     Один російський колега з  мене  недавно  по  телефону  просто насміявся.  "Чем  вы там занимаетесь?  Я вот редактор,  творческий человек - и все.  А ты?".  Ви знаєте, так і відчувається у якомусь підтексті: "Чем вы там, хохлы..." Ось у такому дусі.

 

     А ми  ще  дивуємося,  дорогі  друзі  і панове,  чому завалені російськомовною продукцією українські розкладки.  Все дуже просто. І постає вічне,  як світ,  питання:  що робити?  Просити бюджетної милостині?  Це марна  трата  калорій.  Фінансування  з  державного бюджету  в Україні - просто фантастика,  а ми реалісти.  І тому ми просимо небагато.  Ми просимо пільг знедоленим передплатникам.  Не нам,  зауважте,  а  передплатникам,  вашим  виборцям.  Пільг,  які гарантовані законом.  Президент може забути або не матиме  бажання підписати  розпорядження  про підтримку преси,  а в закону пам'ять міцна.

 

     Ось у вас лежать проекти законів:  про податок  на  друковану продукцію,   про   благодійні   фонди,   про  творчі  спілки,  про відрахування від фонду зарплати. І від того, чи приймете ви їх, чи не  приймете,  багато  чого залежить.  Ви знаєте,  просто боляче і гірко,  але під цим ось небесним склепінням ще  жодного  слова  не прозвучало  на захист наших журналів.  А ми ж,  до речі,  теж ваші виборці.

 

     Я апелюю персонально до Мирослава Пилиповича Горбатюка, якого національно свідомий наш електорат виборчого округу N 16 Києва,  а це в основному письменники, видавці, творча, технічна інтелігенція обрали народним депутатом. I, знаєте, тільки ми його й бачили. Як, зрештою, і декого з наших колег...

 

     ГОЛОС IЗ ЗАЛУ. Не чути!

 

     ПЕРЕБИЙНIС П.М. Ну от тепер побачимо. Як, зрештою, і декого з наших колег,  за сумісництвом - народних депутатів,  до серця яких просто не додзвонишся. А вибори, панове депутати, не за горами.

 

     Спасибі, що вислухали. Спасибі, що надали слово (Оплески).

 

     ГОЛОВА. Слово  має   народний   депутат   Віталій   Федорович Шевченко, редактор газети "Час/Тайм". За ним виступатиме Мартинюк.

 

     ШЕВЧЕНКО В.Ф.,    член   Комісії   Верховної   Ради   України законодавчого  забезпечення  свободи  слова  та  засобів   масової інформації   (Фастівський   виборчий   округ,  Київська  область). Шановний Голово!  Шановні колеги!  Шановні учасники парламентських слухань!  Недавно  ми  розглядали  в  цьому  залі проект важливого закону,  що охоплює в широкому плані  всі  проблеми  мас-медіа  та забезпечення  інформаційного  простору і безпеки нашої держави.  З куцих  коментарів  цього  розгляду,  мені  здалося,  а   читачеві, побоююся,  й  поготів,  проглядався такий висновок:  прихильники і противники обговорюваного документа поділилися в сесійній залі  за вельми  прикметними ознаками - хто хоче допомогти нашим безправним журналістам і зберегти вітчизняні засоби  масової  інформації  від удавок  дикого ринку,  голосував "за";  натомість наближені до так званих незалежних видань та комерційних телевізій крутили носом  і вишукували  в проекті каверзи.  Ідеться про найбільш антиринковий, на мій погляд, законопроект з-поміж пропущених через Верховну Раду двох скликань,  - про проект Закону про державну підтримку засобів масової інформації та  соціальний  захист  журналістів.  Схвалення його  в  першому читанні є серйозною загрозою консервації на довгі роки   гальмівних   пережитків   минулого   -   одержавлення    та монополізації інформаційного простору України.

 

     Отже, суть  розбіжностей  в оцінках законопроекту стосувалася не власницького статусу,  як можна було припускати до ознайомлення з  проектом.  Проблема  постала  в  іншій площині - чи будуть наші засоби масової інформації  справді  вільними.  Прагнучи  допомогти вітчизняним  мас-медіа  безкорисливо  чи  з  оглядки  на  майбутню виборчу кампанію, дехто з підтримщиків і не помітив, що до проекту закону  вкралися  передумови  для жорсткого державного регулювання інформаційного  ринку.  В  наших  умовах  це,   як   переконуємося повсякчас, - регулювання чиновником від імені держави.

 

     Досить зважити  на  означені  в  проекті  критерії  державної підтримки засобів масової інформації -  неконкретні  й  піддатливі для   довільного  трактування  і  застосування.  Це  -  реалізація редакцією газети,  теле-  або  радіостудією  (цитую):  "програмних цілей, спрямованих на виробництво соціально важливої інформаційної продукції".  Це - конкретний економічний стан та умови  діяльності засобів  інформації або ж необхідність реконструкції,  розширення, будівництва   матерільно-технічної   бази   тощо.   Так   само   є антиринковими  та довільними умови додаткової фінансової підтримки міських  та  міськрайонних  газет.  Передбачається,  що  вона,  ця підтримка,  може  поширюватися  в  кожному  місті  на  одну міську газету,  а за умов видання  кількох  газет  визначається  одна  за такими ж відносними критеріями,  як,  приміром, громадський попит, резонанс  і  активна  читацька  підтримка,   а   також   конкретні фінансовоекономічні та матеріально-технічні потреби газети.

 

     Простір для  протекціонізму  та  зловживань  доволі  широкий. Неважко домислити,  що коли з'являться такі "вибрані" видання,  що дотуватимуться  на 50-70 відсотків сумарних витрат за поліграфічне виконання,  папір та поштово-експедиційні послуги, то інша преса в цих регіонах просто вимре.  А де не було іншої,  то,  природно,  в таких умовах і не буде.  До  таких  законодавчих  регуляторів  під подобу  економічно обгрунтованого механізму не додумувалася навіть тоталітарна система з її однопартійністю.

 

     Кошти на підтримку ЗМІ задумано пускати по звичному ланцюжку: держбюджет  -  переказування  на  облдержадміністрації  -  цільове скидання в казан місцевих бюджетів плюс доєднання до цього  варива наявних   інших   коштів  органів  державної  влади  та  місцевого самоврядування,  які невідомо ще де є.  Ну,  і безвідмовно,  отже, діятиме   принцип:  граю  для  того,  хто  замовляє.  Збережеться, закріпиться нинішня парадоксальна ситуація, коли держава, тонучи у внутрішніх  неплатежах,  відриватиме від обскубаного свого бюджету кошти на утримання периферійних районок,  а за  ті  кошті  місцеві правителі   триматимуть  газети  на  повідку,  повсюдно  сплутуючи необхідність реконструкції та конкретний економічний стан видань з турботою  про  тональність  їхніх  величальних арій про грандіозні діяння тамтешніх керманичів.

 

     Комусь, мабуть,  цей висновок не сподобається, але в багатьох куточках  нашої  благословенної України люди полегшено зітхнули б, якби безальтернативні місцеві "рупори" гласності,  що  утримуються за  їхні  ж  людські гроші,  позамовкали,  а замість них з'явилися нормальні, неупереджені інформаційно-аналітичні видання.

 

     Комусь, може,  на Чернігівщині чи Херсонщині,  цього ще й  не хочеться,  але хай вважають,  що їм поталанило.  То ненадовго,  то лише до появи нового редактора, чи до призначення нового держглави з іншими повадками.

 

     Мене не   полишає   враження,   що   проект  закону  готували соціалісти для свого внутрішнього вжитку в межах  витвореної  ними замкненої   політичної   системи.   Ухил   до   одержавлення   ЗМІ простежується   навіть   у   термінах,   неологізмах   на   кшталт "комунального   засобу   масової  інформації"  і  установках  щодо стимулювання створених єдиних  інформаційно-виробничих  комплексів органами  влади  та  місцевого самоврядування.  Невже також заради державної підтримки окремих ЗМІ?

 

     Не хотів би,  щоб сказане мною витлумачувалося  політично.  Я говорю  про  однобічність  підходів  до витворення таких законів в умовах нашого плюралістичного громадянського,  яке ми  намагаємося будувати, суспільства.

 

     Проект закону  кульгає там,  де справа доходить до конкретних економічних  принципів   реалізації   його   положень.   Приміром, передбачається  встановлення  пільгових  тарифів  на передплату та розповсюдження періодичних видань.  Але як це можна зробити,  коли кошти   на   це   наперед,   ще   до   виведення   тиражів,  мають розраховуватися,  закладатися окремим рядком  у  держбюджет?  Адже тиражна політика тісно пов'язана з умовами розповсюдження,  це річ надзвичайно тонка і залежить  від  кон'юнктури  моменту  та  зміни становища  того  чи  іншого  засобу  масової  інформації.  У цьому зв'язку впадає в  око  норма  про  те,  що  видання,  звичайно  ж, "обрані",  безплатно  забезпечуються за першим розміром - не менше 10 відсотків за передплатні тиражі.

 

     Не береться до уваги та ринкова реалія,  що  тиражами  видань редакції постійно грають, зважаючи на фінансові обставини, цільове призначення окремих номерів,  отримання реклами тощо.  А як  можна зважати  на  ось  таку норму:  редакції друкованих засобів масової інформації,  які отримують безплатний папір,  зобов'язані  знизити передплатну   ціну   свого  видання  на  відповідну  частину  його собівартості?  Або як можна сприймати норму  про  те,  що  Кабінет Міністрів  повинен  регулювати і контролювати розцінки на доставку друкованої продукції засобів масової інформації за передплатою  та ціни на неї в торговельній мережі?  Це якісь специфічні українські варіації ринкових реформ.

 

     Законодавство про мас-медіа в Україні творилося поетапно.  І, на жаль, можна лише фантазувати про єдиний, цілісний інформаційний кодекс, який комплексно регулював би цю надзвичайно складну сферу. Що ж,  хай будуть окремі закони,  але досконалі.  Мабуть, не варто було б розробниками цього проекту закону  поєднувати  дві  теми  в одном   законі   -  і  державну  підтримку,  і  соціальний  захист журналістів.

 

     Власне, за  умов,  коли  соціального  захисту  потребують   в державі   всі,   навряд   чи   журналісти  прагнуть  здобути  його обов'язково першими.  Найкращий соціальний захист  для  них  -  це гарантія їхніх прав і свобод, державна турбота про ЗМI, економічне заохочення і, де треба, податковий протекціонізм.

 

     Знехтувано рекомендаціями учасників "круглого столу" "Свобода слова  та  влада  в  Україні",  в яких наголошувалося на тому,  що окремі положення проекту закону України,  про який іде мова, мають відверто дискримінаційний характер.  Вони пропонували ввести норму про те,  що засоби масової інформації треба роздержавити і вивести з монопольної сфери.

 

     А найприкріше,  можливо,  те,  що  цей законопроект допомогли прийняти в першому читанні впливові люди з іміджем  ринковиків  чи прихильних   до   них  націонал-демократів,  які  замість  аналізу положень  запропонованого  законопроекту   вхопилися   за   кимось нав'язану  і  нічим конкретно не підкріплену думку про те,  що цей закон   дійово   захищатиме   права   журналістів   та    допоможе державницьким,    зокрема    українськомовним,   засобам   масової інформації.  Та ж таки українська мова згадується в проекті двічі, щоразу в контексті,  який не зобов'язує чиновника серйозно зважати на неї,  не створює  просвітку  для  відродження  українськомовної преси, телебачення й радіо. Закон у такому концептуальному вигляді був би зашморгом для ринку інформаційних послуг.

 

     Я сподіваюся,  що  ми  врахуємо  висловлені  на  сьогоднішніх слуханнях зауваження і виправимо цей закон.

 

     І ще  хотів  би  сказати  про таке.  Часто запитують,  чи є в Україні свобода слова.  Звичайно є,  але,  на жаль,  вона є різних рівнів.  Є перший рівень - для всіх,  і є другий,  вищий, рівень - для наближених.  То я в цьому зв'язку  задаю  собі  запитання:  чи дадуть щось наші слухання?  Як правило, слухання в цьому залі мало що дають,  бо ми не виходимо на конкретні рішення. Але сьогодні ми маємо  особливий  день:  ніколи,  може,  в цій залі ще не було так багато представників іншої влади, крім тієї, яка займає тут місця,

-  тієї  влади,  до якої належать засоби масової інформації.  Якщо вони зрозуміють,  зуміють об'єднатися і створити громадську  думку довкола   того,   що  потрібно  нашим  засобам  інформації,  то  я впевнений,  що законодавці також це зрозуміють і зроблять так,  як хочуть вони.

 

     Дякую за увагу.

 

     ГОЛОВА. Слово  має Адам Іванович Мартинюк,  головний редактор газети "Комуніст". За ним виступатиме Оробець.

 

     МАРТИНЮК А.І.,  головний редактор газети "Комуніст". Шановний Олександре   Олександровичу,  шановні  народні  депутати,  шановні колеги  по  парламентських  слуханнях!  Найвища  влада,  передусім виконавча  й  судова,  та  й  наші  колеги  з  мас-медіа вперто не помічають того, що газета "Комуніст" входить до числа наймасовіших видань  нашої  України.  Я  це  говорю  до  того,  що  постійно  в повідомленнях  усіх  засобів   масової   інформації,   коли   вони зустрічаються  з  найвищими  керівниками  будь-якої із гілок нашої влади,  йдеться про те,  що ось керівник держави чи  якийсь  інший керівник  зустрівся  з представниками наймасовіших засобів масової інформації,  які виходять в Україні.  І, звичайно, ви ніколи серед того  переліку  не  побачите газету,  яка впевнено займає сьогодні п'яте місце в республіці.

 

     У нас більш як 105 тисяч тільки передплатників, а це означає, що   у   нас   постійна,  гарантована  читацька  аудиторія.  Через місяць-два за цим показником ми вийдемо десь на четверте  місце  в державі.  Але,  незважаючи  на  масовість,  ставлення  до  нас  не змінюється.

 

     Спасибі вищій законодавчій  владі  за  те,  що  змінила  свою позицію і ми маємо можливість сьогодні не тільки бути присутніми у цій залі,  а й виступити.  Напевно,  попри  все,  що  ми  сьогодні говоримо, це також одна з ознак того, що, що б ми не говорили, але все-таки певна свобода слова у нашій державі є.

 

     Тепер щодо питань,  з яких сьогодні проводяться  слухання.  Я хотів би зупинитися на ряді з них.

 

     Насамперед про  свободу слова і економічну залежність.  Майже кожен із виступаючих так чи інакше зачіпав цю проблему.  Я дозволю собі навести тільки два приклади.

 

     Приклад перший. Ви знаєте, і не раз про це говорилося, в тому числі і в парламенті,  про те,  що держава  дійсно  ділить  органи масової  інформації  на свої і не свої,  на рідні і не рідні і так далі.  У що обходиться такий  поділ  газетам  лівого  спрямування, зокрема  газеті  "Комуніст"?  Якщо  на півріччя для передплатників редакційна ціна становить 1,8 гривні,  то  тільки  пошта  за  свої послуги бере (якщо газета не має пільг) 6,4 гривні.  Ось вам, будь ласка, і свобода, ось вам, будь ласка, і незалежність.

 

     І другий приклад.  Я  сьогодні  з  тривогою  вслуховувався  в цифри,  хоча вони кожному з нас відомі.  Але, з другого боку, душа раділа,  що на рівні державного  службовця,  урядовця  -  міністра Кулика визнано такий стан справ з українськими виданнями. Я ще раз нагадаю  ці  цифри.   У   1990   році,   коли   при   владі   були кляті-перекляті,   у   тому  числі  і  в  цьому  залі,  комуністи, українська книга виходила тиражем у 3,6  раза  більшим,  ніж  1996 року,  коли  при владі знаходяться Рух і подібні до нього,  в тому числі  й  "Просвіта",  які  поставили  головним  своїм   завданням добитися розвитку української мови.

 

     То хто  ж винен?  Невже комуністи ще й досі винні в тому,  що так  падають  тиражі   українськомовних   видань?   Звичайно,   не комуністи, а знову ж таки та ж економічна залежність.

 

     Але разом з тим, наводячи ці цифри, я ніяк не можу погодитися і з пропозиціями державних службовців,  і з пропозиціями  знову  ж таки   тієї   "Просвіти"   про  те,  щоб  вартість  передплати  на російськомовні  видання  була  в   100   разів   вищою,   ніж   на українськомовні.  Напевне,  знову  ж таки,  це далеко від свободи, далеко від демократії.

 

     Я цілком і повністю підтримую колегу Правденка, який говорив, що абсолютно всі видання повинні бути поставлені в однакові умови, а точніше,  я сказав би,  не видання,  ми не просимо нас ставити в однакові  умови,  ми  просимо,  щоб  у нашій державі дотримувалися вимог  Конституціі,  за  якою  гарантується   право   кожного   на інформацію.  Тобто  всі  громадяни  України повинні мати абсолютно рівне право передплачувати  ті  видання,  які  їм  до  вподоби.  І держава не має,  так би мовити, ніякого права порушувати це право. Ось тоді це буде абсолютно справедливо.

 

     Разом з тим,  погоджуючись  із  колегою  Правденком  у  цьому питанні,   я   не   можу   погодитися  з  ним  щодо  тієї  критики російськомовних видань і того,  що тут у нас експансія і так далі. Я гадаю, давайте ми все зробимо для того, щоб з трибуни російської Думи з такою ж тривогою, з якою ми сьогодні говоримо, говорили про експансію українських видань.  Ось тоді це буде правильний підхід. А критикувати чужу державу за те,  що в них кращі видання,  ніж  у нас...  Треба  просто  прагнути  до  того,  щоб  у  нас були кращі видання, ніж у них.

 

     Друге питання,  на якому я хотів би зупинитися,  - це свобода слова  вчора  і  сьогодні.  Шановні народні депутати і шановні мої колеги!  Я звертаюся до тих, хто зовсім недавно (а в кожного з нас це  свіже  в  пам'яті)  боровся  за  свободу слова,  боровся усіма силами,  усіма  можливостями  добивався,  щоб  ця  свобода   слова настала.  Давайте  покладемо руку на серце і визнаємо (особливо це стосується тих, хто вчора був в опозиції, а сьогодні перебуває при владі),  чи він, добившись того, чого прагнув, добивається, щоб це було рівно розподілено між усіма? Аж ніяк!

 

     Знову ж таки давайте згадаємо нещодавні,  менш  як  трирічної давності,  президентські вибори.  Ви пригадуєте,  яка була свобода слова і як відбувалися ці вибори?  Подібне, тільки з іншим знаком, відбувається сьогодні.

 

     Досить часто в цій залі (а я уважно слідкую за ходом дискусій у парламенті) з цієї трибуни наші політичні опоненти  звинувачують комуністів в усіх гріхах - що вони зневажають державу, її символи, що вони роблять те,  друге і десяте.  Я  хотів  би  вам,  шановні, нагадати  одну  просту істину:  ми,  на мій погляд,  непогані ваші учні.  Це ви нас п'ять-шість років тому навчили так  ставитися  до державних  символів.  Ви це робили в 1989-1990 роках тут,  а тепер вимагаєте від нас підходити до цього поіншому.

 

     Мабуть, ми погані учні,  точніше,  ви  погані  вчителі.  Адже кажуть,  що тільки той учитель добрий, якого випередив учень, а ми фактично тільки повторюємо те, чого ви нас навчили.

 

     Я ще раз звертаюся до тих,  хто боровся за цю свободу  слова. Давайте все ж таки не ділити її за політичними напрямами.  Якщо ми досягли її,  то давайте боротися всі -  чи  то  комуністи,  чи  то націоналісти,  чи люди якихось інших поглядів,  щоб це була дійсно свобода слова.  І насамперед не для нас з  вами,  а  щоб  це  була гарантована свобода слова для громадян нашої держави.

 

     І ще одне питання. Я назвав би його так: свобода слова і диктатура совісті. Тому що свобода свободою, а от, вибачте,  у  багатьох  моїх  колег  немає  того,  що  ми називаємо совістю.  Я дозволю собі нагадати відому фразу Леніна про  те,  що жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо.

 

     Зрозуміло, що  кожен  із  журналістів пише так,  як від нього вимагають.  Але,  повідомляючи ті чи  інші  факти,  треба  всетаки думати  і  про  совість.  Можна  було  б  наводити  безліч фактів. Найхарактерніший і найприкметніший факт - це те,  як майже всі без винятку  засоби  масової  інформації  сфальсифікували  події,  які відбувалися 18 березня цього року  під  час  всеукраїнської  акції протесту.  Я  вважаю,  кожен із вас розуміє,  що далеко не все там подавалося так, як це було насправді.

 

     І насамкінець, шановні. Напевно, як і ви, я з глибоким болем, з тривогою вслухався у виступи і Дрозда, і Перебийноса, і Афоніна, й інших,  які  з  цієї  трибуни  з  болем  у  серці  говорили  про колосальний занепад у сфері духовної культури,  про те, що держава абсолютно забула про цю сферу.

 

     У зв'язку з цим мені пригадується один із виступів  одного  з видань,  яке писало про так звану боротьбу лозунгів. Ви знаєте, що на стінах пишуть ті чи інші лозунги.  Так от,  на  одній  із  стін з'явився  лозунг:  "Поверніть  нам  соціалізм!"  Після того другою рукою написано:" У нас соціалізму не було!".  Третій  напис  після цього лозунгу червоною фарбою: "Поверніть нам те, що було". І якщо повернемо, буде і культура!

 

     Спасибі (Оплески).

 

     ГОЛОВА. Слово має Юрій Миколайович Оробець, народний депутат. За  ним - редактор газети "Слово "Просвіти" Мовчан.  А далі будемо радиться.

 

     ОРОБЕЦЬ Ю.М.,  член Комісії Верховної Ради України  з  питань паливноенергетичного комплексу,  транспорту і зв'язку (Промисловий виборчий округ м.  Київ).  Шановні колеги!  Я не буду продовжувати тему,  яку мій попередник порушив, де прогрес сприймається лише як прагнення людини жити так,  як у минулому. Я хочу говорити про те, що,  власне,  заважає  нашій  державі  отримати довіру громадян до влади.  Саме через нинішнє  ставлення  влади  до  засобів  масової інформації  відбувається часто так,  що ми,  хоч і в інший спосіб, але  повертаємося  до  тієї  системи,  яка   існує   в   західному суспільстві,  коли люди відвертаються від влади,  не знають, хто в них президент,  хто прем'єр-міністр,  які є партії,  а  займаються своїм життям.  Але там це відбувається тому, що все добре, а в нас тому, що абсолютно все погано.

 

     Я міг  би   проаналізувати   численні   статті   Закону   про інформаційні   агентства,   статтю  6  Закону  про  телебачення  і радіомовлення,  яка забороняє втручатися в творчу діяльність теле- і  радіоорганізацій,  частину  другу статті 2 Закону про друковані засоби масової інформації.  Але проблема в  тому,  що,  власне,  і Верховна  Рада,  і  Кабінет Міністрів відповідно до частини п'ятої статті 28 Закону України про інформацію створюють  структури,  які намагаються впливати на засоби масової інформації.

 

     Правова невизначеність стосовно підстав віднесення відомостей до розряду інформації з відкритим або обмеженим  доступом  створює сприятливі  можливості для контролю за циркуляцією інформації.  На законодавчому рівні створено перешкоди  (цензура)  для  розширення кола інформаційних правовідносин.  Зокрема, це стаття 7 Закону про інформацію,  стаття  8  Закону  про   друковані   засоби   масової інформації.    Тобто    легалізуються    права    засновників    і співзасновників.

 

     Протягом останніх   років   розпочався   бум    засновництва, з'явилися   тисячі   засобів  масової  інформації.  Однак  держава докладає зусиль,  щоб виведення засобів масової  інформації  з-під державної опіки було абсолютно, тотально контрольованим.

 

     Я хотів  би  привернути  вашу увагу до трьох,  на мій погляд, найцинічніших пропагандистських кампаній, організованих владою.

 

     Ви пригадуєте,   як   рік   тому   в    Україні    відбувався конституційний  процес.  Уся робота підконтрольних засобів масової інформації  спрямовувалася  зовсім  не  на  те,  щоб   аналізувати постатейно проект Конституції та вносити конструктивні пропозиції, які б поліпшували наш Основний Закон і полегшували  конституційний процес.  Усе  було  звернене  на те,  щоб зомбувати суспільство на одному питанні:  чи треба ухвалювати Конституцію, чи не треба. Усі говорили:  "треба".  І  під  цим  "треба"  пропагувався  абсолютно білоруський варіант розвитку подій,  коли тоталітарна  Конституція виносилася  на всенародний референдум,  яка мала розірвати Україну навпіл.  І трагедія в тому,  що не було української еліти,  яка  б говорила  про  суть процесів,  про суть кожної поправки до проекту Конституції.  Тепер інший процес. Настала весна, і політикам треба розгорнути боротьбу навколо ухвалення законодавчого кодексу,  який би  зменшив  податковий  тиск.  Але  знову   замість   обговорення конкретних  статей стосовно того як працюватиме економіка за нових режимів,  підконтрольними засобами вноситься нова ідеологема:  хто переможе  у цій війні,  яка гілка влади,  який політичний чиновник усетаки доскочить до кінця цих перегонів,  а  який  програє.  І  в такий спосіб суспільство знову зомбується і як на кінних перегонах спостерігає,  як змагається у паплюженні  одні  одних  ті  або  ті політики, та або та гілка влади. І це страшно.

 

     І останнє.  Коли  влаштовується  номінація  під гордою назвою "Прометей" і серед трьох призів один приз дається політику  навіть за те,  що він є гарант Конституції,  яку не хотів підписувати, то мені  знову-таки  стає  страшно.  Чому  провадиться  така  цинічна кампанія,  яка  працює,  власне,  проти посади Президента України, проти довіри до влади? Адже без цієї довіри країна не може вийти з кризи.  Дозвольте  запитати  вас усіх:  чому кожного дня,  коли ми вмикаємо "УТ-1",  то наостанку пропагується кампанія про  допомогу дітям  і  дружина  Президента  чужою мовою говорить із знедоленими дітьми про  матеріальну  допомогу?  А  де  ж  інтелект  і  совість нації?..  Скажіть,  яке співвідношення між грошима, витраченими на рекламну кампанію і на допомогу?  Чому указом у створеному  фонді, всупереч  чинному  законодавству  встановлюється  посада почесного президента фонду?  А чи є у нас посада міністра культури і як вона підмінюється?  Це  питання,  які  повинні  або привернути людей до влади або відвернути від влади. І в цьому випадку мене не цікавить політична  кон'юнктура,  мене цікавить лише одне:  чи спроможеться українська інтелігенція,  яка є елітою нації,  сказати про те,  що владі  треба  повернути  повагу до себе через ставлення до засобів масової інформації.

 

     Тепер конкретна  пропозиція.   Відмовившись   від   юридичної монополії,  держава  й далі обстоює фактичну монополію.  Фактичній монополії сприяє законодавчо  закріплений  пріоритет  використання державними  інформаційними  агентствами  засобів  комунікації  для поширення інформації - це частина четверта статті  29  закону  про інформаційні  агентства.  І саме ця стаття ставить у нерівні умови конкуренції недержавні й державні структури засобів інформації.

 

     Шановні колеги,  ми все-таки мусимо навести тут порядок. Чому так  кажу?  Я  передбачаю  той розвиток подій,  що коли вже мало є політичних партій,  у яких  би  не  грабували  офіси,  то  за  цим приховується інше - вибори у нас матимуть надзвичайно кримінальний характер. Коли розгромлюються фонди, які становлять інтелектуальну опозицію  владі,  то це означає,  що майбутні вибори - стрільба по політичних штабах,  стрільба по редакціях,  по журналістах.  І  ми втягуємося в цілком кримінальну і неконтрольовану ситуацію!

 

     Щоб цього  не було,  ми мусимо пам'ятати прислів'я:  у тихому болоті чорти водяться.

 

     ГОЛОВА. Слово має народний  депутат  Павло  Мовчан,  редактор газети "Слово "Просвіти".

 

     МОВЧАН П.М., голова підкомісії Комісії Верховної Ради України у закордонних справах і  зв'язках  з  СНД  (Коломийський  виборчий округ,  Івано-Франківська область).  Шановний пане Голово! Шановні колеги!  Шановні журналісти!  Передовсім дозвольте  звернути  вашу увагу  на те,  що наші читання не уточнили одного поняття "свободи слова" - якого і чийого в Україні. Тому мушу спинитися саме на цих дуже суттєвих моментах.

 

     Якось я був свідком того,  як вирощених у риборозплідниках на Сахаліні мальків скидали в море,  а хижриба,  яка маскувалася  або була  змімікрійована  до  родових  ознак горбуші (бо вирощують там горбушу із лососєвих риб) - риба зубатка накидалася на ті  мальки, скинуті із прісної води у вільне морське плавання,  і вода ставала червоною від крові.  Тих мальків залишалося 10 відсотків  із  100, але  то  планована  втрата,  бо  ті 10 відсотків довали можливість регенерувати нові покоління  і  поповнювати  водойми  тими  видами лососєвої  риби,  яка  вирощувалася  у цих риборозплідниках.  Щось подібне сталося  і  з  Україною,  і  з  українським  словом,  і  з українською стихією.

 

     Наше слово    загнане,   українська   книжка   не   виходить, української газети фактично немає,  бо  14  видань,  які  сьогодні видає товариство "Просвіта", зокрема "Слово "Просвіти" (а тираж їх найбільший після "Сіверщини" - у них 30 тисяч,  у нас - 5  тисяч), це мізерний відсоток.  Регенерування не відбудеться ніколи в житті за такого принципу,  бо залишається фактично один відсоток  з  10, які могли б поповнити всю духовну енергію.

 

     І я,    слухаючи   сьогодні   виступи   багатьох   промовців, замислювався над таким феноменом:  чому з нами повелися так,  чому ми  не  станемо  безперечними  господарями у своїй хаті,  а дедалі стаємо резервантами?!  Українці - це резервація в Україні.  І коли сьогодні з цієї трибуни колега Алексеєв з таким апломбом,  з такою затятістю  і  цілковитою  безапеляційністю  хоче  позбавити   мене елементарних прав (а в мене іншої батьківщини немає, окрім України

- тут моє  коріння,  тут  моя  мова,  віками  плекалася  культура, звичаї),  то  я маю сьогодні лише можливість вигукнути "ой",  "ні" або ще якесь інше палке слово.

 

     Але рефлексії  ці  зрозумілі.   Збагніть   одне,   що   інших співвідношень  не може бути.  І та статистика,  яку нам подали від Книжкової палати і яку зачитував Зиновій  Володимирович,  страшна. Бо  коли  я вмикаю щодня телебачення і шукаю свою озонову воду,  в якій я можу розвиватись, а моя дитина - набирати всього того, що я успадкував через десятки, сотні поколінь українців на цій землі, і мені дедалі менше й  менше  там  відводиться  місця,  то  що  мені залишається робити, як не волати?

 

     У цій   Верховній   Раді,   Олександре   Олександровичу,   ми послідовно  витравлюємо  все  те,   що   стосується   національних пріоритетів.  Ми зовсім недавно прийняли Закон про ПДВ. Погляньте, яку там уряд вносить дефініцію? Ту, яка є цілком логічною! І ось у цій  схемі  зазначено,  що  в  Росії ПДВ не обкладається російська книга.  Російська - передовсім національна. В Польщі - польська, в Перу - іспанська,  в Ірландії -ірландська, в Аргентині -іспанська! То ми виправляємо на "вітчизняне". І ситуації не порятуємо, бо під вітчизняним знову продукуватиметься російська книга,  яка сьогодні має тут величезну пільгу.  І я дуже потішений виступом  Олександра Афоніна, який це спостеріг.

 

     Чому нині  не вигідно видавати українську книгу в Україні,  а вигідно в Польщі, Фінляндії, що ми, зрештою, і продукуємо? Тому що ми    не    маємо    можливостей    для   таких   реалізацій.   Ми неконкурентоспроможні в жодній ділянці!

 

     Скажімо, фестиваль "Червона Рута", який незабаром відбудеться в Харкові.  До речі,  це,  можна сказати, загальнодержавна справа, тут мусить  бути  загальнодержавний  інтерес.  А  коштів  досі  не виділено.

 

     Паралельно проводяться інші фестивалі,  з іншим напрямом - не національним абсолютно,  зорієнтованим на інші принципи, цілком на інше  -  на  споживацтво.  Оскільки ми взагалі всі зорієнтовані на іншу модель існування (і українці теж):  аби  були  ситі!  Колись, можливо, й будемо ситі.

 

     Але сьогодні  нас  поки  що  принижують  духовно і соціально. Тому,  мені здається,  треба цю проблему  розв'язувати  послідовно тут,  у Верховній Раді. Коли ми нещодавно розглядали проект Закону про Кабінет Міністрів,  з нього вилучена найважливіша  умова:  щоб державний    службовець    володів   державною   мовою.   Що   тут протизаконного?  Це  вже  ця  Верховна  Рада  викривила  справу  і викинула таке поняття.

 

     Коли йдеться  в  законі про громадянство,  щоб не володів (не максимальні вимоги), а читав державною мовою... Поїдьте в будь-яку країну...  Емігрант,  який  їде  до Сполучених Штатів Америки,  не одержить гранд-карт,  доки не складе іспиту на знання  англійської мови.  Якщо  їде  до  Німеччини  - за півроку вивчить мову.  А наш колега сидить уже четвертий рік і не опанував української мови,  а претендує  на  роль нашого провідника.  То даруйте мені - це все є свободою слова чи  несвободою  слова  і  особисто  мого,  родового слова?

 

     Тому запитую   вас:   де,  в  якій  державі  ви  ще  знайдете паралельне існування таких редакцій, які є в нас? Газета "Правда", "Комсомольская правда" спеціально для України, "Аргументы и факты" для України.  Я не кажу про інші видання,  про бульварні,  які тут маємо. Спустіться вниз, до кіоска, шановні мої, і побачите, що нам пропонують.  Української книги хоч трохи, але є, та її не заносять до  цієї зали.  Якась колосальна,  навіжена політика саморуйнації! Якщо ми тут  не  припинимо  цього  і  не  поставимо  заслони,  щоб витворити  свої  національні пріоритети в цих ділянках,  то ніяким слуханням не зарадимо.  І  я  запитую  вас:  чию  культуру  і  чиє виробництво  ми  інвестуємо,  якщо  не  продукуємо  свого  паперу, закуповуємо його?  Чому  досі  не  задіяні  наші  виробничі  бази, зокрема  в Жидачеві?  Адже свого часу,  коли в Україні був дефіцит сировини, папір із соломи навіть продукували.

 

     Маємо напрацьовані технології,  але вони не впроваджуються. І це теж свобода слова,  бо ми сприяємо комусь.  Тоді,  коли купуємо російську книгу чи газету,  ми інвестуємо чужу поліграфію,  і вона розвивається так само,  як і культура. Бо, зрештою, подивіться, що робиться в репертуарній політиці - це теж свобода слова.  Коли  зі сцени  палацу  "Україна" не злазять наші сусіди,  а наших акторів, наших солістів, наших музик натомість не знає світ. Наші геніальні художники наповнюють світові галереї,  - хто їх знає? А Президента ведуть попід руки до так званого нонконформіста Міхаїла Шемякіна в Національний  музей  українського мистецтва.  Веде попід руки той, хто формує культурну політику в нашій  державі,  бо  в  Президента немає   часу  для  того,  щоб  розібратися.  А  звідси  ведуть  на Жванецького,  на  Кобзона.  Розумієте?   А   виставка   геніальної художниці  Людмили Семикіної залишається непоміченою.  Залишаються непоміченими вдома наші геніальні митці,  які  за  межами  України здобули  світову  славу,  зокрема  художники  Макаренко,  Гуменюк, Володимир Пасивенко (я можу їх називати десятками). Чому нічого не робиться для того,  щоб були відомі вдома наші співаки,  яких знає світ,   яких   контрактами    заманюють    до    Мілана    і    на "Метрополітен-холи"?  У  нас  їх  не знають,  бо не вироблена своя гуманітарна політика.  Мені  здається,  все  це  одна  проблема  - проблема національних пріоритетів. Якщо ми цього не визнаємо, якщо ми тут,  у Верховній Раді, не змінимо самих підходів, то ми завжди будемо додатком до чужого організму.

 

     І тоді лукашенківський варіант,  про який казав Юрій Оробець, дуже швидко зреалізується.  Дуже швидко! Якщо не зрозуміємо, хто є патріотами  (а  сьогодні це слово звучало).  На чому формується це поняття?  Та зрозуміло,  на відданості традиціям,  на  культурному підгрунті,  яке  навіть  за  радянських  часів не винищувалося так тотально, як сьогодні (Оплески).

 

     І зрештою той один відсоток,  про  який  я  кажу,  нічого  не дасть.  Це співвідношення 1 до 99.  Тому я підтримав проект закону про соціальний захист журналістів,  власної  періодики  і  власної преси  для  того,  щоб  цю ситуацію змінити.  Але ж будьмо свідомі того,  Олександре Олександровичу:  такі підходи інерційні, коли ми вилучаємо все національне,  все,  що стосується українського (воно викидається),  - справа безнадійна і тупикова.  І ніколи, я ще раз кажу,  ніякі слухання не зарадять. Тут потрібна серйозна політична воля.

 

     Дякую (Оплески).

 

     ГОЛОВА. Шановні учасники слухання! Ми використали з надлишком час, передбачений комісією для обговорення цього питання. Розумію, що можна було б  більшій  кількості  людей  виступити,  і  були  б виступи  всі  такі  ж  цікаві,  як  ті,  що прозвучали,  - всі без винятку.  Але ми можемо все розв'язати,  та  одного  не  можемо  - зупинити час.  І,  може, в тому щастя для цивілізації, що цього не можна зробити.

 

     Наполягають на виступі Михайло Батіг -  генеральний  директор УНIАНу і Сергій Гмиря - народний депутат. Якщо ваша згода, дамо їм по 5 хвилин на виступи.  Гаразд?  Перший бере слово Сергій  Гмиря. Прошу. І ви наполягаєте?

 

     ГМИРЯ С.П., член Комісії Верховної Ради України законодавчого забезпечення  свободи  слова   та   засобів   масової   інформації (Алчевський   виборчий   округ,   Луганська   область).  Уважаемый Александр Александрович,  уважаемые  граждане  Украины,  уважаемые участники слушания!  Фракция коммунистов уполномочила меня заявить по настоящему вопросу следующее.

 

     Давно известно, что в любом буржуазном обществе свобода слова ограничена  интересами  денежного мешка.  Поскольку у нас строится криминальный,  дикий капитализм,  у нас свобода  слова  ограничена втройне. Более того, по мере того, как авантюрный курс радикальных рыночных реформ терпит одно поражение за  другим,  наступление  на свободу  слова  все  усиливается.  Власть  все  больше  напоминает известного медведя на  воеводстве,  который,  как  вы  помните  из произведения  СалтыковаЩедрина,  провалив  все  свои  мероприятия, напал на типографию,  то есть на гласность,  шрифт сломал,  краски разбросал,  произведения ума человеческого в отхожее место бросил. После чего сел на корточки и ждал поощрения.

 

     Уверен, что мы идем именно в этом направлении. Наступление на гласность,  наступление  на  свободу  слова  ведется  в нескольких направлениях.

 

     Первое - хозяйственное.  Очень много говорилось  об  удушении экономическими методами свободы слова, об уничтожении гласности.

 

     Совершенно правильно  говорил  глубокоуважаемый  мной коллега Павел Мовчан  о  том,  как  душится  украинское  слово.  Здесь  не "ойкать" надо, а вернуть тот строй, при котором книги, в том числе и украинские, выходили миллионными тиражами.

 

     Второе направление - юридическое.  У нас много хвалят и много ругают нашу Конституцию.  Я скажу только о статье 34.  Вдумайтесь, уважаемые коллеги.  В первом абзаце говорится о том,  что  каждому гарантируется  право  свободы  слова и мысли,  во втором - каждому гарантируется свобода информации, а в третьем абзаце написано, что все эти свободы могут быть при определенных условиях ограничены.

 

     Я понимаю,  что можно ограничить свободу слова.  Понимаю, что можно ограничить свободу информации. Но, извините меня, уважаемые, как можно ограничить свободу мысли? Что это, психушки?

 

     И до  тех пор,  пока в эту статью не будут внесены изменения, не будет подчеркнуто,  что  свободу  мысли  ограничить  нельзя,  о свободе слова говорить не приходится.

 

     Третье направление   -   административное.   У   нас   создан административный  монстр  -  Министерство  информации.  Это  чисто тоталитарная    структура,    которая   фактически   играет   роль министерства пропаганды, министерства цензуры.

 

     Здесь уважаемый Зиновий Владимирович говорил о том,  что если нет  структур  -  нет цензуры.  Это не совсем правильно.  Если нет структур,   значит,   нет   упорядоченной   цензуры,    но    есть неупорядоченная,  а это уже произвол.  Цензура у нас,  безусловно, есть.  Приведу такой пример.  Восемь депутатов Верховного  Совета, которые представляли Всеукраинский стачком,  30 марта обратились с просьбой к руководству Гостелерадио дать им время для  выступления в эфире. Время им не дали. Договорились, что по "УТ-1" в программе новостей будет зачитан небольшой документ.  Обещали. Выполнили? Не выполнили.  Обманули?  Обманули.  Ну, что же это такое получается? Неужели прав  был  Гейне,  когда  говорил,  что  честность  -  это прекрасная вещь, когда вокруг меня все честные, а я один среди них жулик?  Я не хотел говорить о  ком-то  персонально,  но  поскольку Зиновий  Владимирович  сказал  об Алексееве,  то замечу,  что я не разделяю во многом мнение Алексеева,  но это кристально честный  и принципиальный человек.

 

     Не буду  употреблять  в  ответ термин "куликовщина" только по одной  причине.  Употребляется  он  по  отношению   к   выдающимся государственным деятелям:  мазепинщина, бироновщина, сталинщина. А так,  если я буду  говорить,  то  получится  -  Гомер,  Мильтон  и Паниковский простонапросто.

 

     И четвертое  направление  - это позиция "разделяй и властвуй" применительно к нашим  особым  условиям.  Нас  разделили,  обещая, когда   вели   агитацию   в   1991   году  за  референдум,  единое информационное  пространство.  И  я  спрашиваю  сегодня:  где  это пространство?  Его нет.  Народ голосовал на референдуме 1 декабря, потому что обещали единое информационное пространство.

 

     Теперь несколько наших предложений.

 

     Первое предложение.  Свобода  слова  возможна  только  в  том случае, если мы откажемся от политики радикальных рыночных реформ. Иначе никакой свободы не будет. Люди уже отучились от тоталитарной привычки  есть  три  раза  в день.  Они отучатся скоро от привычки читать книги и газеты. И когда сломаются телевизоры, купленные при социализме,  то  просто-напросто  не  придется  говорить о свободе слова!..

 

     Второе. Необходимо  расформировать   -   просить   Президента ликвидировать  -  тоталитарную  структуру Министерства информации. Новый информационный карфаген должен быть разрушен!

 

     Третье. Я думаю,  что Зиновию Владимировичу Кулику стоит уйти из  информационной  сферы.  Я  слушал  его  передачу  "Три вопроса министру  информации"  и  убедился,  что  он  специалист  во  всех вопросах - бюджета,  политики и прочее,  прочее, прочее... Так что он  может  работать  на  любой  работе  -  от  Папы  Римского   до дворника!.. Я предлагаю, если нельзя его снять, то нужно повысить, но в информационной сфере ему делать нечего!.. (Оплески).

 

     Четвертое предложение.  Вот  у  нас  есть  такая  передача  - "Акценты",  которую ведет пан Лапикура.  Вы думаете, я заговорю на тему:  долой Лапикуру с телевидения?  Да ни в  коем  случае!  Есть пословица:  "Не  любо  -  не слушай,  а врать не мешай!"...  Пусть вышеупомянутый пан продолжает работать.  Но предоставьте  же  свою передачу  и  оппозиции!  За  левых  голосует масса людей - пусть и оппозиция  имеет  свою  передачу,  и  пусть   говорят...   Говорит Лапикура, говорят левые, а народ сам разберется, кто чего стоит!..

 

     Ну и  последнее  наше  предложение.  Немедленно  восстановить единое информационное пространство,  включить ОРТ, включить "Маяк"

-  люди  хотят  этого!  Вы  знаете,  я  недавно подслушал разговор простых людей.  Они говорят: пили в Беловежской Пуще на троих, а в Москве 2 апреля почему-то опохмелялись только двое... (Оплески).

 

     Я заканчиваю, дорогие коллеги.

 

     Нами почему-то  овладела  иллюзия,  что  нужно  создать такую власть,  которая любит свободу слова.  Я могу твердо  сказать:  не было,  нет  и  не  будет власти,  которая любила бы свободу слова. Свобода слова - это всегда экзамен,  но ни один  человек  экзамены сдавать не любит!

 

     Нужно создать такие условия, при которых власть будет свободу слова терпеть!  Если она этого не сделает,  ей нужно будет  пройти переэкзаменовку  или  уйти  с  политической  арены  как  никуда не годному студенту.

 

     Спасибо (Оплески).

 

     ГОЛОВА. Слово має генеральний директор УНІАН Михайло Іванович Батіг. Будь ласка, спокійно.

 

     БАТІГ М.І.,  генеральний  директор  Українського  незалежного інформаційного агентства новин. Шановні депутати! Шановний Голово! Дякую  за надану можливість виступити в стінах парламенту в рамках парламентських слухань про свободу слова.  Здається, наш парламент зробив  дуже  істотний  і серйозний крок уперед,  визначивши такий день і таку тему для засідання.

 

     Дуже легко виступати наприкінці,  бо вже майже  все  сказано, повторено  і  переповторено,  тому  я,  шануючи  такий дорогий для українського народу, для українських виборців депутатський час, не говоритиму багато,  висловлю лише кілька тез,  які вже в основному аргументовано були викладені.

 

     Характеризуючи стан  свободи  слова  в   Україні,   більшість промовців намагалися донести до відома депутатів, що вони оцінюють такий стан як свободу жебрака, який перехожих сварить або дякує їм залежно від того, дають йому милостиню чи ні.

 

     Стосовно державної  підтримки  засобів  масової  інформації і свободи  слова  в  Україні  провідною  думкою  була  така:   треба намагатися  фінансувати всю пресу,  але розуміти при цьому,  що на різних поверхах нашої системи засобів масової інформації  проблема свободи  слова  має  різну специфіку.  Одні проблеми мають районні газети, які думають, де купити перший комп'ютер, інші проблеми має обласна преса, ще інші проблеми мають засоби масової інформації на загальноукраїнському чи столичному рівнях.  І  треба  розуміти  їх особливості, їх специфічність.

 

     Коли говорилося  про  державну  підтримку,  то  акцентувалася увага на тому,  що не треба ділити вашими законами, вашими указами пресу  на  чорну  і білу,  а намагатися допомагати якомога більшій кількості видань.  Саме такий методологічний підхід  гарантуватиме розвиток свободи слова в Україні.

 

     Я певен,   що  теперішній  парламент,  як  і  попередній,  що нинішній Президент,  як і його попередник, не досягнуть того рівня свободи  слова і такого рівня демократії,  що їх досягли розвинені держави Заходу.  Ми ще довго йтимемо від тоталітарного суспільства до  вільного  суспільства.  І  буде  дуже  добре,  якщо  парламент просунеться по  цьому  шляху.  Вважаю,  що  нинішні  парламентські слухання про свободу слова є першим кроком.

 

     Багато говорилося   про  економічну  незалежність  преси.  Це головна умова,  за якою справді має гарантуватися свобода слова  в державі і суспільстві.

 

     Але менша  увага  приділялась  іншим  проблемам,  які  теж  є складниками  такого  узагальненого  поняття,  як  свобода   слова, зокрема проблема доступу до інформації. Кілька моїх колег говорили про це,  але вважаю за потрібне повторити.  Недавно один  із  моїх колег  редакторів  регіональної  газети запитав стосовно зарплати, яку  одержує  колега  на  Заході.  Вони  вважають  таке  запитання некоректним і, як правило, не відповідають.

 

     Але в Сполучених Штатах Америки кожний американець, який того забажає,  може  довідатися   про   зарплату   президента,   голови парламенту, голови уряду.

 

     Ось український  редактор,  який  хотів  надрукувати в газеті інформацію про те,  яку зарплату щомісяця одержує наш Президент  і двоє інших посадових осіб,  не зумів знайти джерела інформації. Ця проблема спільна для всіх рівнів - від районної газети до  "Голосу України",  її  відчуває  кожен  редактор  і кожен журналіст.  Будь ласка,  подбайте,  шановні  депутати,  про  те,  щоб   доступ   до інформації  у нас розширився і став гарантованішим для журналіста, для газети, для телебачення і радіо.

 

     Багато говорилося  про  "наїзди"  на  журналістів,   про   ті ситуації,  коли під загрозою опиняється життя журналістаредактора, говорилося про "наїзди",  так би мовити,  неформальні,  коли після критичного   виступу   газети   до  редакції  приходить  податкова інспекція або прокуратура будьякого  рівня.  Невже  ви  не  можете проаналізувати  ці  випадки,  невже  не  можна  поставити на рівні закону  перепони,  щоб  не  було  спроб  затикати   рота   газеті, журналістові і редакторові?

 

     І наостанку пропозиції.  Ми дуже добре зробимо, коли навіки в щорічному регламенті роботи українського парламенту закріпимо один день на рік парламентських слухань про свободу слова.  Будь ласка, внесіть таку ухвалу і кожного року неухильно її дотримуйтеся.  Цей день,  можливо,  треба краще організувати.  Я бачив,  скільки було бажаючих  виступити,  і  як  депутати,   маючи   все-таки   більше можливостей  виходити  на  цю трибуну,  вибачте,  трохи відтіснили редакторів.  Приїхали редактори з районних і міських газет,  проте їм не пощастило вийти на цю трибуну.  Якби перша половина дня була відведена для виступів учасників слухань,  а вже друга половина  - для  виступів  депутатів,  представників  комісій  і представників структур виконавчої влади,  мені здається,  ми б більше  почули  і більше зрозуміли, чи є в Україні свобода слова.

 

     Дякую всім за увагу.

 

     ГОЛОВА. Михайле Івановичу,  дякуємо вам за цю пропозицію. Я з самого початку так і пропонував,  але  в  нас  не  тільки  свобода слова,  у  нас  ще  й демократія.  Ви самі бачите,  я навіть ще не надавав  слова  Володимиру  Дмитровичу,  а  він  уже   стоїть   на трибуні...

 

     БОНДАРЕНКО В.Д., член Комісії Верховної Ради України з питань базових  галузей  та  соціально-економічного   розвитку   регіонів (Ленінградський виборчий округ,  м.  Київ). Вибачте, я побоювався, що ви мені не надасте слова. Можливо, я помиляюсь. Шановні колеги! Дозвольте  подати  присутнім тут журналістам і депутатам конкретну пропозицію:  щоб у законопроектах, які розроблятимуться комісіями, було  передбачено  право  опозиції мати гарантовані можливості для виступу в пресі,  яка видається державними  органами  та  органами місцевого самоврядування.

 

     Вибачте, але коли візьмеш будь-яку газету, яка видається тією чи іншою радою або державною адміністрацією,  то це є  листок  для пропаганди  тієї особи,  яка стоїть на чолі того органу.  Поки ті, хто критикує цей орган,  не матимуть  гарантованої  законодавством можливості  хоча  б раз на місяць мати півсторінки чи 10 хвилин на телебаченні, ми ніякої свободи слова не доможемося. Або нехай буде порожня сторінка,  коли ніхто не дає інформації,  або друкується з тієї думкою,  яку має опозиція.  Це згладить  гостроту  соціальних конфліктів, що сьогодні існує.

 

     Друга пропозиція.  Нам  треба  подумати про свободу слова для власних  підприємств,  бо  їхнє  слово  -   це   їхня   продукція. Подивіться,  чим  заповнене  поле реклами.  Поле реклами заповнене іноземщиною,  ми  не  маємо  реклами   власних   підприємств.   Не захистивши   в   пресі,  в  засобах  масової  інформації  власного товаровиробника,  ми не отримаємо ні  бюджету,  ні  захисту  нашої робочої  сили.  І ми ніколи не розв'яжемо проблеми безробіття,  бо наші підприємства стоять.  А чи є реклама нашої продукції в пресі? Ні.  Чи мають наші підприємства свободу слова? Ні. Вони економічно задушені і не можуть заплатити за сантиметр площі  чи  за  хвилину часу.  Поки  цього не зрозуміють журналісти-патріоти і не нададуть (іноді,  може,  навіть  собі  на  економічну  шкоду)  слово  нашим підприємствам, нічого в нас не вийде.

 

     I третє.  Тут  був  запит  щодо одного київського друкованого органу, який закрився (газета "Хрещата долина"). Вибачте мені, але для об'єктивного погляду на цей орган я мушу сказати:  перші п'ять номерів цієї газети дали 20 фотокарток  Косаківського  (батьків  і все  інше).  Ця  газета  передплачувалася  за рознарядкою службами міста Києва. Скажімо, Київспецтранс, що мав би вивозити сміття, за рахунок  тарифів  на  вивезення сміття передплатив 120 примірників газети,   60   примірників   передплатило   управління   житлового господарства,  30 - квартирне управління. Не може бути газети, яка передплачується за рознарядкою та пропагує одну людину.

 

     Спасибі.

 

     ГОЛОВА. Пропоную завершити слухання. Підбиваючи підсумки цієї частини   слухань,   дозвольте   висловити  кілька  міркувань  під враженням виступів учасників і повідомити про те,  що о 15  годині 30  хвилин  усі  учасники  дискусії та слухань у кінозалі поверхом нижче  мають  змогу   продовжити   розмову,   виробити   конкретні пропозиції   стосовно   проекту   закону   про  соціальний  захист журналістів і державної підтримки засобів масової інформації.

 

     Передусім дозвольте    вибачитися    перед    депутатами    і недепутатами,  іншими  учасниками  слухань,  які  прийшли і хотіли виступити:  маю  на  увазі  Юрковського  Анатолія  Вільгельмовича, Аксененка  Сергія  Iвановича,  Соскіна  Олега  Iгоревича,  Трошина Володимира  Сергійовича,  Лахтурову  Тамару  Петрівну,   Шеховцова Олексія   Дмитровича,   Набоку   Сергія  Вадимовича,  Рутківського Олександра  Григоровича,  Потапову  Аллу  В'ячеславівну,   Довгого Василя Манолійовича,  Литвиненка Владлена Олександровича,  Вербила Євгена Федоровича.

 

     Я розумію,  що кожен з  них  має  власні  міркування,  власну позицію  і  чимало оригінальних пропозицій.  Щоб вони не загинули, було б дуже добре, якби ви до нашої комісії здали свої пропозиції, особливо стосовно змісту закону.

 

     Хотів виступити  Iван  Макар,  який є однією із жертв свободи слова,  але йому теж не була надана така можливість, оскільки часу на те забракло.

 

     Твердження, яке звучало тут не один раз, про те, що цензури в Україні немає, - правда (Шум у залi). Я прошу уваги! Немає цензури офіційної,  узаконеної,  бо і Конституція такого не дозволяє.  Але явище таке існує. I причини його були названі в багатьох виступах.

 

     Мене особливо  вражає,  що  представники  часом   протилежних політичних  течій виступають з однієї позиції:  з тривогою за долю свободи слова,  за долю преси, інших засобів масової інформації і, власне кажучи,  за долю держави.  Це,  до речі, обнадіює, визначає певну перспективу.

 

     На мій  погляд,  потрібно  в  документах,   що   ухвалюватиме Верховна Рада, які тут згадувала симпатичний редактор "Проскурова" (законопроект про благодійництво, про творчі спілки і вже згаданий про   соціальний   захист   журналістів),   врахувати  всі  слушні пропозиції, котрі тут звучали.

 

     Поділяю думку багатьох, які казали про те, що треба не газети підтримувати  -  треба  захистити  читача,  дати змогу йому обрати предмет  інформації,  зміст,  які  його  цікавлять.  А  для  цього потрібна  передусім підтримка на державному рівні.  Цілком пристаю на пропозицію Павла  Мовчана  й  інших,  щоб  у  бюджеті  закласти окремий  рядок  на підтримку нашої преси,  обов'язково законодавчо визначити пільги у податковій системі для видань,  обмежити тарифи за доставку преси і,  так би мовити, доставку сигналів через теле- і радіоефір. Iнакше говорити про незалежність журналіста марно.

 

     Дуже цікавий  виступ  Iрини  Погорєлової   стосовно   статусу журналіста   як   незалежної   особи.  Очевидно,  треба  продумати юридичний аспект справи.  Потрібно, щоб наші фахівці-юристи, котрі знають і міжнародне право теж, всебічно розглянули цю проблему: чи буде  надійно  захищений  потім  журналіст,  чи  він   буде   менш захищений?  Мені здається,  рація в тому,  що вона сказала,  є,  і треба зважати на таку обставину.

 

     Коли говоримо   про   державний   захист   засобів    масової інформації, ми не повинні відразу, грубо кажучи, ускакувати в нову систему,  незважаючи  на  те,  що  в  нас  традиційно  вироблялася місцева,  особлива преса, яка розвивалася на іншій основі. Якщо не надамо  такої  підтримки  (інша   справа,   яким   способом   вона здійснюватиметься),  то  тоді  цей  надійний  і часом єдиний канал інформації для читача буде втрачено.  Ми  не  маємо  права  такого допустити.  Отже,  треба зважити і на таку обставину.  Я гадаю, що депутати,  розглядаючи в другому читанні проект закону,  про  який ідеться, врахують таку потребу.

 

     Нарешті підтримую   (думаю,   що   й   депутати  підтримують) пропозицію  Михайла  Батога  щодо  запровадження   щорічного   дня слухань. Це дуже цікаво. Тільки, на жаль, Верховна Рада нинішнього скликання, очевидно, не зможе запровадити такий день. Але, якщо ви не заперечуєте,  то ми передбачимо це,  можливо,  навіть у законі: раз  на  рік,  орієнтовно  -  середина  квітня,  напередодні   Дня космонавтики, зібратися, оскільки то високий політ, так би мовити, матеріальний,  а це - духовний. Я гадаю, що пропозиція слушна, аби мати  моніторинг  стану  свободи  слова  та  всіх  складових  цієї категорії.

 

     Дуже прошу розробників  законопроекту  врахувати  пропозиції, висловлені сьогодні,  так би мовити,  поставити їх на ноги.  Нехай депутати беруть на себе, це їхня законодавча ініціатива.

 

     Якщо ми в цьому  документі  запишемо  норму  про  те,  що  на сторінках будь-якої преси завжди є місце для думки опозиції,  то я вважаю,  ми всі виграємо.  Правда,  біда в тому,  що нині всі -  в опозиції,  і нікого немає з тих, які займають конструктивну (грубо кажучи - я трохи перебільшую)  позицію.  Це  надзвичайно  тривожна ситуація в Україні.

 

     Пропоную діяти таким чином: проголосуємо руками (всі учасники слухання

- і  вельмишановні представники видань,  і присутні журналісти,  і депутати) прийняти за основу проект рекомендацій.  Дамо  доручення нашій  комісії  зафіксувати  всі пропозиції з урахуванням тих,  що прозвучать у кінозалі після перерви, - щоб усе це лягло на папір і стало  основою  документу,  який  буде  схвалено Верховною Радою і стане  орієнтиром  для  складання  названого   закону   та   інших законодавчих актів.

 

     Якщо ви   не  проти  того,  то  ставлю  на  голосування  таку пропозицію. Прошу підтримати.

 

     Прошу опустити.

 

     А хто проти? Нікого немає (Шум у залі). Прошу вибачення!

 

     ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Мовчан! (Шум у залі).

 

     ГОЛОВА. Та він з іншого приводу!

 

     Утрималася Ірина Погорєлова.  Вона має на те право,  бо  вона від самого початку сказала, що не підтримуватиме (Шум у залі).

 

     Сирий? Ні, так я кажу: за основу! Тобто за основу для роботи, а ви зробіть уже таким цей документ,  щоб він  ,  так  би  мовити, стріляв.  Бо  Верховна  Рада  ухвалюватиме рішення на основі цього документа, враховуватиметься все те, про що тут говорилося.

 

     Отже, шановні  учасники  слухання,  як  би  критично  ми   не ставилися  до цієї форми роботи,  я,  може,  чи не вперше відчуваю колосальне задоволення з того, що така розмова відбулася. Я навіть не  міг  уявити,  що  за  такий нетривалий час можна висловити так багато розумних думок, як зробили тут усі учасники дискусії. Прошу й  надалі  враховувати  цю  потребу  вислуховувати один одного і в цьому залі, і в інших залах, і в засобах масової інформації.

 

     Оголошується перерва у слуханнях.  Засідання  продовжиться  у кінозалі  для  фахівців  і депутатів,  які безпосередньо зайняті в цьому процесі.

 

     Всього найкращого вам, до побачення!